Оголений нерв. Светлана Талан
Читать онлайн книгу.
продажних суддів та прокурорів. Кожен з нас може небагато, бо окрема людина – то крапля в морі, але кожен з нас повинен робити свою маленьку справу, важливу та корисну для країни.
– Знаєте, – сказав Марк, – мені запам’ятався один плакат на знесеній барикаді. Там було написано «Рабів до раю не пускають». Справді, державна машина перетворила нас на покірних рабів, які повинні мовчки ходити щодня на роботу, за яку платять копійки. Нас привчили боятися міліції, прокуратури, податкової інспекції і так далі, але не навчили жити за законами. Ось ти, Антоне, працюєш в міліції, то скажи мені, чи завжди ви дотримуєтесь закону?
– Як вам сказати? – Антон пом’явся, прокашлявся. – Звичайно, я не можу всього розповісти, але наведу один приклад. Коли працював у патрульній службі, нам давали план, яку суму коштів за місяць потрібно зібрати на штрафи, а яку сплатити керівництву. Нікого не хвилювало, де взяти ті кошти. Найлегше було здирати штрафи, дівчатка, вибачте, зі сцикунів. Замість того, щоб слідкувати за порядком на вулицях, ми стирчали під барами, пивнушками та забігайлівками, вичікуючи мить, коли комусь приспічить подзюрити під будинком.
Оксана пирснула, але Гена непомітно для інших стис її руку і вона притихла.
– Це ще не все, – продовжив Антон. – У плани нам ставили вилучення зброї. А де її взяти? Іноді купували в складчину і доповідали, що зброю відібрали, а злодій втік. Але далі ще цікавіше! Нам наказали раз на квартал «зливати» одного з нас, щоби показати чистку наших лав.
– Тобто ви повинні були здавати свого, якщо він навіть нічого не скоїв?! – запитала Уля, не приховуючи здивування. – Але ж це підло!
– Улю, патрулювання вулиць – це як іспит для мента, як перевірка його на профпридатність. Через це ми всі повинні пройти, щоб залишитися працювати в органах.
– І ти здав свого товариша? – запитала вона, свердлячи його очима.
– Здогадайся сама з трьох разів, – відповів Антон, не відводячи погляду.
– Вас посилали у Київ? – запитав Петро.
– Так, – схвально кивнув Антон. – Але ніхто не хотів їхати. Нас навчили брехати, і ми робили це вправно. Хтось купував собі лікарняний, хтось ішов у відпустку, хтось приносив довідку про хронічне захворювання, яке саме тоді було у стадії загострення. Дехто взагалі звільнився з роботи. Так, можливо, ми непорядні, бо нам не дають чинити інакше, але їхати на Майдан, щоб вбивати людей? Цього ніхто не хотів.
– Але ж ти не звільнився, як інші, – кинула шпильку дівчина.
– Я навчаюся в юридичному, – пояснив Антон. – Коли закінчу, піду працювати адвокатом.
– І будеш чесно захищати від таких, як ти зараз? – не вгамовувалася Уляна.
– Послухайте мене, – звернувся до присутніх Петро, щоб зупинити наростаючу сварку, – мені теж в’ївся в пам’ять напис: «Вони не дають нам жити – ми не дамо їм правити!» Гарно сказано! Влучно.
– А правда, що Майдан проплатила Америка і туди вийшли лише западенці? – поцікавився Іван.
– Маячня!