Мануал до черепахи. Тетяна Савченко
Читать онлайн книгу.
навчити Варварку писати, бо щоразу щось їй таке траплялося.
Ольга блукає містом
Ольга має 20 років.
Ольга блукає містом. Аякже, звісно, сама, хіба буває інакше? На ній вовняне пальто, уже трохи замале. Біля зап’ястку видно підсохлі шрами, що складаються у літери «ПА». То недавній винахід Ольги: виявляється, навіть незначний фізичний біль цілком спроможний притлумити біль душевний. Крім того, Ольгу хвилюють і бадьорять погляди, спрямовані на її порізану руку. «Отак вам! – думає Ольга. – З’їли?»
Ольга йде неквапом, гріючи змерзлі руки в кишенях пальтечка, і розмірковує про те, що насправді хороших-добрих людей не існує.
«От я, – думає Ольга, – сьогодні вранці допомогла знайти Юрекові шурупчик. Саморіз, чи як там він його назвав? Але хіба я то зробила через свою доброту? Ні, мені просто хотілося всім показати, яка я метка. Ми всі просто хочемо, щоб інші про нас думали, які ми хороші, які добрі… Це всього лиш потреба самозамилування. Люди чинять добро тому, що корисливі, – от і вся правда цього життя».
Добрівши до іграшкової крамниці, Ольга якийсь час розмірковує, зайти чи ні, і що подумає про неї продавчиня, якщо Ольга все-таки зайде, і що подумає, побачивши, як Ольга стовбичить коло дверей і сумнівається… І неодмінно здогадається ж, в Ольги на лобі написано, що ніяких дітей у неї нема, ну хіба що якась дуже далека знайома дитина, але продавчиня, звісно, здогадається, що Ольга зайшла до крамниці просто тому, що любить розглядати іграшки. І подумає: от одоробло, зась тобі до іграшок, ти вже не маленька. І Ольга все далі й далі заплутується в уявних думках тої продавчині по той бік вітрини, аж поки відчуває, що їй треба не до іграшкової крамниці, а до дівчачої кімнатки, і чим швидше, тим краще. Але в цій частині міста Ольга майже нічого не знає, тому вона, властиво, і прийшла сюди. Можна зайти до першого-ліпшого кафе, але Ольга не хоче, ні, не соромиться, просто не хоче, ці кельнерки завжди так дивляться, якщо нічого в них не замовляєш… А замовляти їхню несмачну каву тільки для того, щоб… ну, ви зрозуміли… Ольга не збирається. Принципово!
Та Ольга недарма покладається на свою винахідливість. Вона згадує, що десь тут неподалік має бути педагогічний інститут, ну то й що, як Ольга вчиться не там? Ольга повертає у провулок, минає кілька кварталів. Ось він! Заходить досередини, піднімається на другий поверх (бо на першому сидить вахтерка і дивиться), іде коридором. Коридор довгий, з безліччю поворотів, Ольга вже не знає, скільки разів вона повертала і з якого боку прийшла і де тепер сходи. Туалету нема. Ольга нервує. Нарешті натрапляє на якісь сходи і піднімається на третій поверх. Блукання хитрими коридорами повторюється на level 2. Трапився б їй той архітектор, що проектував будівлю, Ольга йому нічого не сказала б, Ольга йому просто хотіла б в очі подивитися! Кілька разів Ольга натрапляє на гуртики студентів, але не запитує. Не соромиться, просто не хоче, нехай їй трапиться хтось сам-один… одна – дівчина. І тоді вона запитає.
Нарешті вона бачить у глибині коридору, поряд із кафедрою романо-германських мов, двох жінок і поспішає до них.