Мої Дікамерони. Юрiй Логвин
Читать онлайн книгу.
ліки пити…
Хоч як я не намагався второпати, що ще Рижиков со товаріщі теревенить, та не вийшло. Бо вони почали перебивати один одного, сперечатись – справжній базар. Знаю одне – до своїх дівчат наших переможців французи не пустили.
Більшість портретів я роздав ще до виписки. А от портрет рудого та альбом із кількома малюнками й фарби допомогла винести та санітарка, що Юркові сприяла в нічних походеньках. Куди він ходив – на перепихон із курвами, на грабіж, на катран, – так для мене й лишилось загадкою. І до всього, так сталося, що з жодним зі своїх співпалатників я ніколи більше не бачився.
P.S. Щодо втрати цноти від наших переможців я не сумнівався ніколи. Рижиков про те розповідав з інтонацією, яку я не можу відтворити, але в ній не чулося ані крихти фальші. Не вірю, щоб хвалько розповідав, як він тікав, кинувши госпіталь на поталу есесівців. Чи, може, брехун розповів би, що йому не дали зґвалтувати француженок?
Слова Рижикова підтвердилися дуже вагомо в дев’яності роки. Тоді на якусь мить відкрилися «закрома» Луб’янки. Із тих секретів зробили кілька фільмів, документальних. Однією з героїнь стала Галя Нелідова. Її (якщо не помиляюсь із Ніжина) у шістнадцять років німці відвезли на рабську працю аж у Норвегію. Примусили працювати в обслузі військового аеродрому. Коли німців розбили, наші остарбайтери потяглися додому. Перше, що пропонували у Виборзі нашим бранкам, – сісти в гінекологічне крісло. Жінка – п’ять років загальних таборів за проституцію в німців. Галю Нелідову, як незайману, спочатку відпустили. А за рік чи два загребли й дали десять років за шпигунство. Слідчий їй сказав: «Була б ти жінкою, дали б тобі п’ять років загального режиму, а так – десять років тобі суворого режиму за шпигунство. А що ще тобі клеїти?»
І ще одне про зовсім іншу картинку. Але теж про втрату цноти.
За два роки до «Цитаделі» потрапив я теж до інфекційної лікарні. Дитячої. Того разу дійсно по справі. Діагноз поставили одразу, не схибивши. У скарлатинній гарячці відтарабанили мене в тріскучий січневий мороз аж кудись на край світу, у Святошино. Доби три пролежав у дурній лихоманці. Настільки було погано, що часом не розумів, де я і що зі мною. Згодом лихоманка відпустила, і став потроху усвідомлювати, що зі мною. Голова боліла страшенно, і неймовірно дратували всілякі різкі звуки. Дзвін скляних шприців в емальованому лотку, коли підходила сестра до мого ліжка, здавався биттям по залізному чавуну. І ще дістав високий дитячий лемент із-за дверей у коридорі.
Спробував підвестися, щоб подивитись, що воно таке й чого весь час верещить. Та стати на підлогу не зміг, зразу впав на ліжко. Тут якраз дві санітарочки до мого ліжка підходять. Сільські дівчата, років п’ятнадцять-шістнадцять. Вони від медучилища ніби практику відбували. Питаю їх, що там таке скиглить. Вони мені одказують, мовляв, дев’ятимісячна байстрючка з дитприйомника вся в корості. Воно свербить. От вона дряпає себе й репетує, як недорізана.
– А що лікарі?
– А