Мої Дікамерони. Юрiй Логвин
Читать онлайн книгу.
подивився на мої начерки й промовив:
– Спасибі, що нас малюєш.
Мені сімнадцять років, у голові вітри гудуть і швайка в гузні, але й досі пам’ятаю того діда з люлькою. Я трохи зніяковів.
Але потім, з роками, зрозумів. Так могла подякувати лише людина з відчуттям самоповаги, яка не втратила її і в колгоспі. То була переможена людина, але не раб.
Літо 1956-го для мене скінчилось десь 20 серпня. На зорі разом із хлопцями погнав людську череду до Совиної балки.
Як пустили корів на пашу, то послали молодших на розвідку через соняшники на баштан. Баштани в наших колгоспах улаштовували подалі від села й дороги.
Розвідка донесла, що на баштані та в курені ні сторожа, ні собаки.
Тоді ми доручили череду молодшим, а самі подались по кавуни. На випаленій сонцем сірій землі стелилася, звивалася сіро-зелена огудина з такими ж візерунчастими листочками. І посеред всього того сітчастого плетива підносились великі чорно-зелені кулі туманів. Та ще на тих крутобоких кавунах ніби сиза патина наросла. Кілька кавунів прикривали лопухові листки. Ми листки не викинули, а перекрили недозрілі кавуни.
Скільки може донести на стоянку одна людина? Та не більше двох. Ми поскидали штани, позав’язували вузлом холоші. І запхали в кожну по два кавуни. Повісили собі на шию, а в руки по кавуну. І назад через шорсткі соняшники.
Як прийшли на стоянку, то мали на пиках та литках червоні смуги, як би хто нас наждаком потер.
Зате перед нами ціла більярдна гірка з чорно-зелених із сизим відливом кавунів. Сонце вже пече, а кавуни ще прохолодні. Беру найдозріліший, бо в нього найменша світло-жовта латочка, де він лежав на землі. Обтираю з нього сизу патину. І тільки торкаюсь лезом кірки кавуна, як вона з легким тріском репається й завивиста щілина горить багряним нутром. Нарізаю гострим ножем добрі скибки червоно-вогненних ласощів. Як впорали перші три кавуни, і не зчулись.
А вже й четвертого настав час. То я згадав про добрий пшеничний хліб, що його спекла до мого від’їзду бабуся Мокрина. Ділю хліб на шматки, і четвертий кавун наминаємо з білим пухким хлібом.
Бабусин хліб був кращий за знамениту київську паляницю 50—60-х років. Але сьогодні й київської паляниці немає. І мало хто її пам’ятає. Певно небавом і про Київ київський згадка зникне.
Кавуни, що лишились, сховали в бур’яні. З’їмо в обід.
Лежимо на теплій землі. З легеньким павітром напливає густий, терпкий дух квітучих соняшників. До нього домішується гіркуватий аромат низенького сріблястого полину, євшану.
Унизу, у розлогій Совиній балці, поволеньки бредуть корови. Далі звиви балки з великими й пологими схилами. Її сухе русло десь розчиняється на сході в легкій фіалково-блакитній юзі між розлогими грудами.
І на одному груді малесенький вітрячок, мов комарик, поволі, але невпинно махає крилами. Це єдиний гороб’ївський вітряк, що вцілів і в колективізацію, і у війну.
Більше я не був у тій балці Совиній. Ані в дідовому селі, ані на станції Користівка.
Тож