Месопотамія. Сергій Жадан
Читать онлайн книгу.
ворухнулося. Жах пройняв мене. Жах і відчай. Я кинувся просто в темряву, викинувши перед собою розчепірену долоню. Завалив вішак, зачепив стілець, перевернув якісь каструлі. Рука вдарилася об тверду поверхню, темрява розчахнулася, в очі вдарило різке світло. Я вивалився на стару кухню, на якій був тисячі разів, де знав кожен куток і кожен закамарок, де все було знайомим і не викликало жодних страхів чи недовіри. Посеред кухні стояла Аліна, помішуючи щось ложкою у великому баняку. Вона здивовано дивилася на мене. Очевидно, вигляд у мене був неспокійний.
– Ти де був? – запитала.
– Заблукав, – відповів я.
– Усе гаразд? – засумнівалась.
– Так, – збрехав я.
Скоріш за все, вона не повірила. Але промовчала.
– Ось, – сказала, помовчавши, – віднеси на стіл.
Я взяв з її рук глибоку тарілку з овочами, рушив назад.
Вони саме заспокоювали Костика й згадували, на чому спинилися, де було перервано розмову, з якого моменту все пішло не так. Костик гірко плакав, поклавши голову на руки, а руки, своєю чергою, поклавши на запечену рибу. Можна було подумати, що він її оплакує, цю рибу. Дядь Саша пересів до нього й заспокійливо поплескував по загривку. – Тихо, хлопче, – говорив він, – не годиться так побиватися за мертвими. Костик ображено шморгав носом, витираючи сльози й шмарклі рукавами сорочки. Дядь Саша нависав над ним своїм гострим профілем, мов крук, Беня нервово курив, струшуючи попіл в мариновані гриби, а Рустам із Семом сиділи віддалік, далі про щось сперечаючись. Я підсів до них, поставив овочі на стіл.
Тоді Сем розповів найцікавішу історію. Була вона настільки дивовижною та заплутаною, що навіть Рустам, молодший брат, на очах якого все це відбувалося, сплескував час від часу руками, широко розплющував очі й заперечливо мотав головою, не погоджуючись і виправляючи оповідача. Було що виправляти! Ніхто з нас не знає, говорив Сем, припалюючи так, що рубці на поламаному кілька разів носі рожево спалахували в гасовому сяйві, як близько знаходиться його смерть. Ніхто з нас уявити не може, як далеко на її територію ми заходимо. Говорив він, можливо, не так розважливо, як я переказую, нервово затягувався, дещо затинався, проте оповідь його була саме про це. Смерть, говорив він, ніколи не ступає нам назустріч, вона має час і можливість вичікувати, вона стоїть посеред свіжої смарагдової трави, невидима та неминуча, й спостерігає, як легковажно та необачно ми забігаємо в її тінь. Іноді нам вдається з цієї тіні вискочити. Хоча в більшості випадків від нас тут мало що залежить. Ми беззахисні перед нею, нас паралізують страх і приреченість. І мало хто цю приреченість здатен у собі перемогти. З Маратом усе склалося особливо дивно. Він не боявся смерті й любив жінок. Одного разу його запрошували за кордон, тренером, ну, усім це відомо. То знаєте, що він сказав? Він сказав: я помру тут, поруч зі своєю мамою. Всім відома була та ґречність і шляхетність, з якою він ставився до жінок. Можливо, це передалося