І навіщо розповідати те, що всім і так відомо, думав я. Навіщо задобрювати померлих історіями, у яких так багато крові та болю. Але всім, схоже, подобалося згадувати Марата саме таким – у червоних боксерських трусах, з архангельськими крилами за плечима, з Господнім благословенням у доброму серці. Я зважився йти, повернувся до дядь Саші, аби все пояснити, вибачитися й розчинитися в тумані, проте Аліна перехилилася до мене і втомлено торкнулася руки.

      – Вань, – сказала, – допоможеш?

      – Так-так, – відповів я, – що за питання.

      Треба було просто не приходити, – подумав.

      Аліна почала вибирати з трави порожні пляшки, передавала мені, сама взяла зі столу тарілки та виделки, пішла в дім. Я пішов за нею, відчуваючи погляди й голоси за спиною, ішов, ступаючи битою цеглою й дивлячись, як вона легко рухається, як заглиблюється в ніч, як несподівано віконне світло падає на її шкіру й темне волосся. Відчинила двері, пройшла досередини. Я ступив слідом. Тут вона озирнулася, тихо попросила лишити пляшки в коридорі, після чого передала мені виделки. Я не втримав, виделки посипалися на підлогу, гостро й холодно, ніби шматки криги. У будинку, десь глибоко, скрипнули дверима. Аліна приклала пальця до вуст, попросила поводитися тихіше, сказала, що всі вже сплять. Говорила пошепки, від чого голос її звучав по-особливому довірливо. Прочинила двері до вітальні, обережно рушила вперед. Світло було вимкнене, я її не так бачив, як відчував, ловив її дихання, ледь загострий запах її волосся, що пахло волоськими горіхами, ледь зарізке поскрипування старої підлоги під її ногами. Що станеться, думав, коли тут, у темряві, я, не помітивши, випадково натраплю на неї, коли торкнуся її в пітьмі, коли пораню її гострими ножами й виделками, які тримаю в руках? Вона пройшла вітальнею, завернула в довгий коридор, ішла навпомацки, торкаючись пальцями предметів. Я добре знав їхнє помешкання ще з дитинства. Дивно сплановане й кілька разів переділене, захаращене старими меблями й високими шафами, воно нагадувало мені про Марата, про трохи кращі обставини, про веселі часи. Мені завжди подобалось, як тут пахло: зручним теплим одягом, деревом і чаєм. Жодної книги на полицях, жодних картин на стінах. Тісні кімнати, вузькі коридори, нерухомі тіні, невидимі мешканці. Ми рухалися в темряві, обережно обходячи стільці й торби, важкі вазони з квітами й розкидані підлогою черевики. Я раптом усвідомив, що не пам’ятаю цього коридору, раніше його тут не було, я це напевне знав, оскільки сотні разів бував тут у різному віці, у різному стані, але ось саме цього коридору,