Месопотамія. Сергій Жадан
Читать онлайн книгу.
чого? – не зрозумів я.
– Як для чого? – здивувався він. – Для престижу. Уявляєш, мати такий будинок, – показав він на сусідні вікна. – Я коли виросту, обов’язково все куплю. Все і всіх. Тут усе буде моїм. Тут і так усе моє, – додав, подумавши.
– Точно, – погодився я.
– Ти що, – образився Марат, – не віриш, що я зможу? Побачиш. Я зможу все. Усе, що завгодно. Як ти можеш мені не вірити? Ти ж мій друг, мій учень.
– Як це?
– Я тебе вчив боксу!
– Та ладно, – не погодився я. – Ти просто двічі мене побив.
– Неважливо, – відповів Марат. – Ти, можна сказати, мій улюблений учень.
– Послухай, – сказав я, – давай їх випустимо, – показав на торбу. – А то противно якось.
Марат замовк. Видно, вагався. Потім мовчки розкрив торбу, витрусив птахів просто на шифер. Вони покотилися, змахуючи крильми й злітаючи в повітря. Марат відкинув торбу вбік. Сидів і мовчав. Я теж не надто розумів, про що тепер говорити. Враз він озирнувся. За нами, у тріснутому вікні, різко відбивався тонкий місячний серп. Це від нього було стільки світла. Він сліпив очі й позбавляв спокою. Марат обережно простягнув руку й відламав шматок скла. Ніби розламав місяць навпіл. Залишилася половина. Стало темніше.
Ромео
Два роки тому я відчував, як серце щоранку будить мене зі сну, говорячи: давай, прокидайся, ми втрачаємо час. Скільки можна спати, підштовхувало воно, підстрибуючи на місці, давай, ми пропустимо все цікаве. Я прокидався й вибігав на вулицю, і жодне з див не могло б мене тоді оминути. Два роки тому я рвав повітря легенями й був певен, що за найближчим рогом на мене чекає щось неймовірне – вогні, салюти й святкові оркестри. І хоча там насправді на мене не очікувало нічого, крім весняних протягів, це аж ніяк не бентежило. Двадцять років – той вік, коли диявол приходить до тебе, аби поскаржитися на життя. Усе зав’язано на тобі, від тебе вимагається лише поменше спати. І користуватися презервативами. Все інше обов’язково з тобою станеться. І станеться саме так, як ти цього хочеш. Хочеш ти цього чи не хочеш.
Я приїхав сюди наприкінці травня. Від вокзалу пішов пішки. Речей мав мало: шкіряний рюкзак із парою футболок та старим ноутом, термос із коньяком, який не встиг допити в дорозі. Джинси, кеди, ядучо-зелена сорочка – я приїхав надовго. Щоденні пробіжки робили мій крок легким і невагомим, зачіска робила мене схожим на вокаліста боні ем у кращі їхні часи, сонце щедро відбивалося від темних окулярів на півобличчя. Я був зіркою, і на мене не можна було не звернути увагу. Принаймні так я собі все це бачив. Місто мені сподобалося: тихі привокзальні двори, зарослі травою й засаджені абрикосами, гаражі, флігелі та аварійні будинки, з яких виходили повільні, мов хамелеони, пенсіонери – мене все влаштовувало. Запах цукру й шоколаду у кварталах довкола кондитерської фабрики, суворі цехи порожніх підприємств довкола ринку, брами, крамниці та лікувальні