Постріл в Опері. Лада Лузіна
Читать онлайн книгу.
букет штучних конвалій.
«Досить витріщатися. Ти прийшла заради Анни!» – осмикнула Києвиця Машу-історика.
Двійко дівчаток, що вже доволі замерзли, плелися зимовою доріжкою.
Старша й молодша.
«Хто з них Анна Ахматова?»
Маша й Мир ішли слідом, – кавалер галантно ніс пальці супутниці на лікті своєї руки.
Попереду плили два однакових капори – вони не бачили облич. Маша мимоволі завважила чудову поставу старшої – у свої п'ять-шість років панночка чесно тримала спину.
«У Києві Анна вперше побувала в п'ятирічному…»
«Старша – Анна!»
– Ой, – скрикнула старша. – Брошка.
Присівши навпочіпки, вона поколупалася в снігу. Випросталася, роздивляючись знахідку.
На гілку чорного дерева сів чорний ворон.
– Це Ліра, – пояснила вихованці бонна, стоячи коло панночки. – Можливо, Анно, ви станете поетом.
– Поетом?
Маша занепокоїлася – на точнісінько такого ворона перекидався, за необхідності, Київський Демон, що був обертихою жіночої статі!
Але й без Демона «точнісінько таких» ворон у Києві водилося вдосталь.
– Поети пишуть вірші, – сказала бонна.
– А-а-а. – Дівчинка дивилася на свою, невидиму для Маші, долоню. – Гарна.
Ворон каркнув.
– Покажи, покажи, – підбігла молодша сестра. – Дай мені! Дай! Дай!
Анна швидко стисла руку в кулак. І скрикнула. Брошка вколола її.
– Дай мені! – Мала намагалася розімкнути кулак старшої сестри.
– Поводься пристойно, Ріко, – приструнила її бонна.
– Ні, – розковерзувалася молодша. – Нехай віддасть мені! Дай! Дай! Дай!
– Анно, віддайте мені Ліру, – дійшла соломонового рішення наставниця. – Так буде краще.
– Ні! – Сірий капор різко хитнув головою. – Вона – моя!
– Віддайте! – вже суворіше мовила наставниця.
– Ні.
– Я вам наказую!
– Ні!
Анна побігла.
– Дай! – Ріка помчала за нею.
– Поверніться негайно!
Анна звернула з доріжки.
Молодша сестра наслідувала приклад старшої.
Старша оступилася, впала на сніг… І щезла з виду.
– Анно! Ріко, ні!!! – Бонна бігла до урвища.
Маша вчепилася в руку напарника.
Але відразу ж відштовхнула її, підібрала довгу спідницю – її ботики поспішали, утопаючи в снігу.
– Я з тобою, – присівши, пересуваючись смішними маленькими кроками, мала силкувалася спуститися з гори.
Не втрималася…
– О! Ні! – Бонна не встигла її підхопити.
– Ні! – вигукнула Маша.
Ріка котилася до урвища.
Анна була вже аж унизу, і там, де вона була, до небезпечного, майже прямовисного схилу примикала загородка з ведмедем.
– Звіринець! – Бонна притисла руки до грудей.
– Зоопарк. Мире, там зоопарк! – закричала Маша, забувши про всі притаманні XIX століттю слова.
Забувши про