Постріл в Опері. Лада Лузіна
Читать онлайн книгу.
дами в капелюшках і хустках заклякли, – незрозуміле, що стало невідворотним, промальовувалося в обрисах гори, в білосніжності снігу, що кришився з неба байдужою манкою, у протяжному крикливому карканні чорного ворона.
– Ні! Ні! Ні! – зім'яв тишу Машин страх.
Невідомий сміливець у штанах з лампасами видерся на ґрати.
Але його героїчний вчинок виявився запізнілим.
Хтось високий, у темному пальті вже зіскочив з гори, підхопив на руки дворічну Ріку.
– Забирайся! – безстрашно й грізно гримнув він на ведмедя.
Клишоногий заричав, вищирив жовту пащеку. Вдарив лапою.
Але Мир – це був саме він – вивернувся від удару так швидко, що Маша лише закліпала очима.
– Біжи до мене! – Мир крутнувся до Анни.
Та не змусила чекати на себе – вона мчала до рятівника. Той схопив її на ходу, рвонув до огорожі. Герой у штанах з лампасами, якому так і не довелося показати своє геройство, сидів на огорожі, – він і прийняв врятованих дівчаток Горенко.
Мир феєрично перемахнув через огорожу.
І його зустріли аплодисментами.
– Мире, ти – герой! Справжній герой!
– Облиш. Їх усе одно врятували б. Ти читала в статті: у Ахматової померла сестра Ія. А це – Ріка. Просто ти так злякалась, і я подумав: краще витягти їх, щоб ти не страждала.
– Мире, ти такий молодець! Ти не побоявся!
– Мені нема чого боятися, – сказав він. – Окрім того, що ти мене колись проженеш.
– Я тебе ніколи не прожену!
– Обіцяєш?
Він запитав це так серйозно, що в Ковальової запекло під грудьми.
Його «обіцяєш?» було важким, наче скрижаль, на якій видав свої перші закони Господь.
І Маша у захваті поквапилася прикусити язика.
– Обіцяєш? – наполегливо повторив Красавицький.
«Що сказати?» – занило з переляку.
Сказати «ні» після «я тебе ніколи» було нелогічно й підло.
Сказавши «так», вона дасть навіки обіцянку: жити з Миром – не в любові, так у радості й горі…
До смерті!
Але Ковальова не збиралася брати платонічний шлюб на Царській площі зразка 1894 або -5 року.
– Чого ти мовчиш?
«Чому він кохає мене? Він мав мене розлюбити! Щось не так було з Дашиною Присухою…»
– Мире, – трохи похмуро промовила вона, вивчаючи носи темних ботиків, – я обіцяю, що знайду спосіб тебе розпресувати.
– Тобто?
– Розворожити. Я знайду Відсуху.
– А якщо не знайдеш?
Із секунду Маша переминалася з ноги на ногу.
Потім:
– Тоді я шукатиму її до смерті. Я не покину тебе доти, поки не зможу тобі зарадити! Обіцяю, – вона страшно заприсяглася.
– Згода! – Він страшенно зрадів. Закрутив головою. – Як тут все ж таки чудово. І повітря таке нереальне. Як у селі! Логічно, машин же нема. Навколо суцільні сади. Не можу повірити, що я – в Києві. Усе таке маленьке – я почуваюся Гулівером. І лисе. Тобто так мало будинків, лише дерева…
Києвиця кивнула.
За їхніми спинами ховався сад квітів – Шато-де-Флер.
Ліворуч,