Постріл в Опері. Лада Лузіна
Читать онлайн книгу.
прапрабабки мала фамільні риси, передані і її далекому нащадку – тітці. Ті самі маленькі гострі оченята, низькі брови, масивний ніс, що відкарбувалися на обличчі сестри Катиної матері.
– Так і мати твоя красунею не була, – жваво зауважила родичка. – її фотографії хоч у тебе є?
– Ні. Тітка Чарночка, виїжджаючи, все забрала.
– Я тобі дам… І тато твій Аленом Делоном не був. І я не була, й Чарна. Ніхто не знає, в кого ти така вдалася. У нас в роду ніхто вродою не засліплював. Але, що цікаво, ніхто через це не потерпав. У матері твоєї, ще до того, як вона одружилася з твоїм батьком, відбою не було від кавалерів. І в мене. І навіть у Чарночки. Віриш, до мене й зараз один дідок сватається. А в молодості, так поготів… Пам'ятаю, подружка у мене була в інституті, Ася Мусіна – така гарненька! А закохувалися хлопці всі не в неї, а в мене. Проходу не давали. Тому за це на курсі мене відьмою звали.
– Відьмою?
Тітка не могла побачити, як напружилися Катині риси, якими чіпкими, пристрасними стали її очі – родичка виймала з шафи велику дерев'яну коробку зі старим крученим замочком-гачком.
– Відьмою, відьмою… – поклала вона вагомий скарб на оксамитовий стіл. Підняла кришку. – Воно й зрозуміло. Реально, ні з лиця ні з росту, – самокритично визнала вона, – а чоловіки липнуть, наче мухи.
Тітка витягла з півметрового короба кримську шкатулку, обліплену різнокольоровими мушлями, зазирнула всередину.
Катя взяла з купи старих паперів поштову листівку.
Царська площа:
«Європейський» готель, перекреслений довгим балконом. Наївний, дореволюційний трамвай. Фонтан «Іван», окреслений клумбою…
Але «Іван» і Катя були не відрекомендовані. «Європейський» знесли в 1947. А філармонія (єдина старожилка площі, що пережила століття завдяки поетові) – до кадру не потрапила.
І Катя не впізнала Київ.
Вона перевернула листівку.
Замість привітань і вітань там стояло одне, непоясниме число:
Катя поглянула на адресу.
Анні Михайлівні, пані Строговій, cm. Ворожба (Півд. – Зах. залізн), Покровська вул., власний будинок.
– прочитала вона вишуканий дореволюційний почерк.
– Хто така Анна Михайлівна Строгова? – спитала Дображанська.
– Та прабабка твоя, та, що на портреті. Дивися… – Тітка вийняла з кримської шкатулки стару брошку. – Бачиш, вона на ній сфотографована? Можна сказати, родинна реліквія.
Катя подивилася на некрасиву Анну Михайлівну.
Голова пращурки, увінчана великою хутряною шапкою а-ля «батько Махно», сиділа на масивній шиї, прикрашеній брошкою.
Праправнучка простягнула руку і прийняла камею зі слонової кістки.
– Саме з неї, прапрабабки нашої, усі негаразди й почалися, – повідала тітка. – Коли батьки твої загинули, я Чарночці так і сказала: «Наша родина точно проклята».
– Проклята? – зацікавилася Катерина.
– А як ще це назвати? – озвалася тітка. – Прабабка твоя під час Першої світової війни загинула зовсім молодою. І мама наша