ЛСД. Ліцей слухняних дружин. Ірен Роздобудько
Читать онлайн книгу.
дратували:
– «Бути вільною самій»!
– «Розвивати власні бажання»!
– «Уміти відстояти думку»!
– «Не руйнувати себе»!
Підкреслюючи всі ці нісенітниці, через які стрітки потрапляють у міжстатеві пастки, ми посміювалися в кулачки.
Судіть самі, як можна бути вільною, коли шлюб передбачає безперечні зв’язки, котрі поєднують тебе з володарем твого серця. Або які власні бажання може мати майбутня дружина, крім бажання догодити тому, хто обрав тебе з тисячі подібних?! Які тут можуть бути «посили», крім вдячності за це?!
Далі пані Вчителька методом «запитання-відповідь» спростовувала міф, створений працівником редакції.
– За яким принципом Статуту можна спростувати перший посил – «бути вільною»? – питала вона клас.
Ми хором відповідали:
– «Вдячність»!
– «Служіння»!
– Правильно. Який ще? – спонукала до подальших роздумів пані Вчителька.
Хор втрачав кілька голосів, але загалом лунав досить впевнено:
– «Терпіння»!
І далі все йшло за тією ж схемою: «Розвивати власні бажання» – це гріх «нестриманості», «вміння відстояти думку» – гріх «анти-мовчання».
В результаті вся теорія стрітів руйнувалася нами на наших же очах!
Одне слово, кілька здвоєних пар таких занять добряче відшліфували наші принципи.
Як я вже говорила, наприкінці весни вчитися стало набагато легше і цікавіше.
Ось таким чином ми лише розглядали життєві ситуації, щоб не потрапити в пастку за парканом нашого закладу, і готувалися до канікул.
Певно, окремих слів потребує пояснення щодо нашого літнього відпочинку.
На канікулах ми просто не вчилися, й але нікуди не роз’їжджалися. Куди ж нам їхати, якщо, за угодою і умовами навчання в ЛСД, ми не мали ніяких родинних стосунків поза його межами? Ми були цілком вільні й належали лише собі, а в майбутньому – нашим чоловікам!
Виїжджали на відпочинок по черзі лише наші вихователі та вчителі. Ми ж, старшокласниці, починаючи з восьмого, на цей час ставали ватажками молодших секстетів.
Кожній діставалося по шість учениць молодших класів, з якими ми займалися різними цікавими справами з ранку до вечора.
Шили, плели, купали їх в басейні, вчили їздити верхи на конях, доглядати за квітами і таке інше. Батьки ж і родичі – той баласт, який в майбутньому завадить нам будувати своє життя. Здаючи нас сюди, близькі підписували документ, за яким ані вони, ані ми не мали права на будь-яке спілкування. Нам ніколи не повідомляли, чи живі наші бабусі з дідусями, чи здорові батьки, чи з’явилися у нас молодші брати чи сестри. Ми мали бути чистими перед майбутнім. Ані морально, а тим більше – матеріально, нас не мусили обтяжувати їхні проблеми!
На перших порах саме це давалося нам досить тяжко.
Але згодом ми розуміли, що це – правильно. Що жінка, обтяжена купою життєвих гачечків, перестає бути справжньою жінкою і доброю дружиною.
На перших же заняттях у сьомому класі, коли починалося наше фізіологічне і духовне дозрівання, ми