ЛСД. Ліцей слухняних дружин. Ірен Роздобудько
Читать онлайн книгу.
почула у відповідь. І зрозуміла, що дівчата відчувають те саме, що і я.
– Здається, минулого разу цього інструмента не було, – байдуже зауважила Рів.
– Тоді був академічний оркестр, – додала Мія.
– Саксофон вибивається із загальної партитури, – знизала плечима Іта, ніби зналася на музиці.
– Так, – зневажливо сказала Озу. – Це вулична музика…
І ми разом замовкли.
До зали почали заходити гості.
Троє були молоді, але не дуже гарні. В одного з них черево так і випиналося з-під фрака. Двоє чоловіків старшого віку мали досить зухвалий вигляд, але були нічого собі. Шостий в’їхав до зали на… інвалідному візку. У мене аж серце впало: невже може бути і таке? Хоча ми добре знали, що недаремно нас налаштовували на різне. У тому числі на те, що щастя не у зовнішньому вигляді чи якихось принадах людини, а в її статусі й можливостях.
Ми звикли, що чоловіки з’їжджалися сюди не лише з нашої країни, але й з-поза її меж. Були серед них і мурини, і араби. Одного разу приїхав небіж якогось султана. Тоді він уподобав одразу двох курсанток. Чим справа закінчилася, нам не сказали, але наступного дня з ліцею зникли обидві.
Всі гості мали досить респектабельний вигляд. Як годиться, всі вони у супроводі пані Директорки та інших Вчительок попрямували до шинкваса, щоб охолодитися з дороги напоями.
Мої ж очі були прикуті до саксофона, який все ще виймав з мене нутрощі своїм темним, незрозумілим і досить тривожним голосом. Він ніби щось промовляв до мене, але його слова було зашифровано в звуки.
Я помітила, що з-під білого манжета саксофоніста видніється бинт, яким перев’язане зап’ястя! Решту його образу поглинув золотавий туман, що йшов від саксофона.
У мене почали цокотіти зуби, я навіть схопилася за обличчя, щоб інші не помітили мого стану. Певно, стріти теж мають якісь здібності, подумала я.
Почалися танці.
Жодна з ліцеїсток не залишилася стояти біля стіни. Ми зітхнули з полегшенням. Трохи шкода було пампушку Сол, яка, нахилившись, приязно розмовляла з чоловіком на візку…
Маючи такого чоловіка, можна якнайкраще виконати всі пункти Статуту і заслужити Царство Небесне, подумала я.
Бал тривав.
Пари кружляли по залу. Срібні й руді голівки курсанток і охайні маківки чоловіків крутилися під нашими очима (ой, ледве не написала – «ногами», але, власне, так воно і було), мов квіти і листя в осінньому озері.
Не змовляючись, ми поглянули на годинники – треба було спускатися вниз. І розходитись, як і прийшли – по одній.
– Пора, – сказала Рів.
Ми по черзі спустилися зі сходів і розбрелися в різні боки, щоби повернутися до дортуару поодинці.
Я лишилася сама у вечірньому саду.
Ноги понесли мене в той бік, де був вхід до Бальної зали.
Музика більше не лунала.
Певно, настала година спілкування і показу курсантками своїх здібностей – співу, декламації, демонстрації своїх картин, вишивок, тощо.
Я сховалася за деревом поблизу альтанки і вичікувала, коли пройде хвилин п’ять-десять після того,