Справа майстра-червонодеревника. Александр Красовицкий
Читать онлайн книгу.
їм доступ до потрібної інформації. Лише дивний смуток огортав дівчину, коли вона згадувала погляд колишнього пілота Олександра Горенка після слів Фогля.
Певно, то була погана ідея – вдавати Менчицеву наречену. Вдавати – взагалі погана ідея. І, аби відволіктися від сумних думок, Міра запитала:
– То вас найбільше зацікавили ніжки шафи?
– Саме так. І, думаю, ви знаєте, чому, – кивнув Тарас Адамович, ніяк не прокоментувавши її не надто ввічливе мовчання останніх десяти хвилин.
Володимирська блимала вогниками гірлянд, пахла прянощами й теплим вином. Міра з усмішкою поглянула на рожевого від морозу, схожого на круглу ялинкову фігурку, хлопчика, який гордовито тримав у руці яскравий льодяник, і мовила до старого слідчого:
– Перед смертю майстер сказав щось про п’ять биків…
– Так. І ніжки тієї сандалової шафи вирізьблені у формі копит. А отже…
Міра не переривала. Слідчий на мить замислився, нахилився і простягнув замурзаному малому хлопчині гроші, взявши з його рук кілька яскравих цукрових півників.
Перехопивши її здивований погляд, колишній слідчий пояснив:
– Ваша сестра погрожувала оздобити ялинку в моєму будинку. Сказала, що я маю роздобути якихось прикрас до вечора. Роблю що можу, – майже безпорадно розвів руками Тарас Адамович.
А потім без вступу повернувся до їхньої розмови і сказав:
– Так. Я думаю, що Семен Нечипорук перед смертю говорив зовсім не про кількість нападників. Він говорив про меблі зі свого останнього замовлення. І з його слів ми можемо зрозуміти, що десь, сподіваюсь, у місті є ще п’ять таких шаф…
– Не обов’язково шаф, – проказала Міра.
– Так. Не обов’язково. Але нам конче потрібно знайти цих «п’ять биків», які майстер, хтозна-чому, розпродав у різні руки.
Він зупинився біля крамнички, де у вітрині поблискували білими боками керамічні янголята. Аж раптом його окликнув знайомий голос:
– Тарасе Адамовичу!
– Вітаю вас, пане Менчиць, – усміхнувся колишній слідчий.
Міра здивовано подивилася на хлопця. Чогось дивно було зустріти його тут, посеред вулиці, та ще й тоді, коли вона кілька хвилин тому думала про нього. Хоча – чому дивно? Будинок Київської міської поліції – поруч. Менчиць має бути на службі. Певно, він теж стежить за будинком на розі Прорізної. Чи керує тими, хто стежить – молодий слідчий невловимо змінився відтоді як вони шукали її зниклу сестру, балерину Київської міської опери. З не надто впевненого і нервового працівника антропометричного кабінету перетворився… Складно оформити невиразні відчуття у слова, а думки про Менчиця останнім часом були все невиразніші. Міра серйозно розмірковувала, що варто було б спитати у нього, чи не надсилав аферист Досковський – чи й Барбара Злотик – йому іще якихось листів. Але, коли вже збиралася вимовити запитання уголос, дивний новий вираз його обличчя змушував її відкладати розмову на потім. Тепер – на після свят. У цій метушні зараз ніхто нікому не відповідає