Віра поставила келих на стіл, і він зблиснув гранями у теплому світлі розтопленого каміна. Її сестра сиділа за столом, перечитуючи надруковане. Старий слідчий поворушив кочергою дрова і запитав:

      – Достатньо пишна?

      Віра скептично звела брову, мовила:

      – Як можна було й досі не прибрати ялинку до свят?

      У кутку кімнати стояла пухнаста ялинка, по-зимовому святкова, зелена і запашна, але ще не прикрашена. Така гарна, що Мірі хотілося вимовити вголос «То, може, лишимо, як є?», однак несподівано рішучий вираз Віриного обличчя чомусь замкнув їй уста. Сестра останні кілька днів була несхожа на себе – дивна меланхолія робила її очі темнішими, а усмішку – загадковішою. Це була, певно, її чергова витівка, яку вона, як і інші, звела до рангу ідеї фікс. Балерина любила прикрашені на Різдво ялинки, таємничі вогники свічок, що спалахували на колючих гілках, убрані до свят вулиці гомінливих міст. Вона здивувалася, коли старий слідчий сказав:

      – Та я не вбирав ялинку до свят уже хтозна-скільки років.

      – Це ж скільки? – підозріло перепитала Віра.

      – Щонайменше десять…

      Віра насупила брови. Міра сховала усмішку, поглянувши на зосереджений вираз обличчя сестри. Десять років для Віри – забагато, половина життя. Осягнути, що хтось не вбирав ялинку до свята половину життя – непросто.

      – Мабуть, відтоді, як син поїхав до тоді ще Петербурга, – мовив Тарас Адамович.

      – У вас є син? – округлила очі балерина. Мірині очі, певно, стали такі само круглі, але питання, що турбують їх обох, зазвичай озвучує молодша сестра – так уже у них повелося, принаймні останні років десять. Половину життя.

      Старий слідчий вийшов із кімнати зі словами, що принесе дівчатам зимових яблук, що їх зберігає у льоху. Врешті, Віра сама якось говорила, що без яблук ялинка – не ялинка. Балерина хитає головою і береться до роботи. Коли за господарем рипнули сінешні двері, вона повільно проказала до сестри:

      – Він постійно дивує.

      – Так, – погоджується Мирослава, – повсякчас.

      Цікаво,