Марго та сексот. Раїса Плотникова
Читать онлайн книгу.
бачила, але ж не стала лаяти чи виганяти. Вона хороша.
Ксенька шепотіла те все на вухо Вальці й зачудовано стежила за жіночками у чорному, а ті дрібно й непоспіхом походжали собором і робили якісь непомітні справи. Малій здавалося, що вони не ходять, а плавають, стоячи. Та тільки дівчинка стала роззиратися на фрески на стінах, спиною пробіг холодок страху. Ці величні намальовані люди в казкових шатах дивилися на них з Валькою, ніби й непорушними очима, але дуже пильно. Хто ж із них Бог, тільки й встигло подумати дівча, бо несподівано до малечі підійшла одна із жіночок у темному вбранні й мовчки пов’язала голову Ксеньки невеличкою хустинкою. Потім вона погладила худими пальцями Вальчиного жовтого чуба, перехрестила обох одним помахом і пішла вглиб собору.
– Ну навіщо мені ця хустка? Літо ж… – прошепотіла Ксенька сердито і одним махом зірвала платок із свавільної від роду голови. – От подивись тепер на що моє волосся схоже. Пішли вже… Мені тут страшно.
– А мені не страшно – мені цікаво. Глянь, яка краса! – Валька тицьнув вказівним пальцем у глиб собору.
Ніби з нівідкіль біля них знову з’явилася жінка в темному, піймала перст Вальки жменею й неголосно сказала:
– Не треба тикати пальцем, дитино! Ходіть зі мною! – Вона підняла хустину, яку Ксенька зронила необачно, і повела дітей до протилежної стіни.
– Що це? – запитала Ксенька, задерши голову. – Там усе таке красиве, але мені все одно страшнувато. Ті люди нас бачать?
– Це Царські врата, дівчинко. Іконостас. І святі таки нас бачать…
Із-за ікон вийшов священник у ризах і, наблизившись до дітвори, запитав:
– А хто вас сюди привів, діти?
– Це я нас сюди привела, – впевнено промовила Ксенька, значно посміливішавши. – Ми тут раніше ніколи не були. У вас тут гарно, але трохи страшно.
– Незвідане, дитино, завжди насторожує. Але не треба боятися – треба вірити.
– Кому? Вам?
– Можна й мені, та краще Богові.
– А він що – живе тут?
– Він – скрізь… І тут…
– Що – і в нас вдома, і на вулиці, і в ресторані? – зовсім розперезалася Ксенька.
– Прикуси язика! – смикнув малу за розкошлачену кіску Валька.
– Та ладно… Не буду. Я хочу на царську шапку подивитися, – задерла голову Ксенька на священника, демонстративно заклавши обидві руки за спину, ніби показуючи, що тут пальцем штрикати на всі сторони не можна, і вона це добре запам’ятала.
– А ти кмітлива, дитино, але на голові у мене не царська шапка, а митра для сановитих священників.
– То ви, значиться, сановитий?
– Ох і говіркá ж…
– Моя бабуся каже, що мелю як пустий млин. Та це не так – просто я хочу все знати, а дорослі й самі не все знають. Я це помітила давно. Та частіше буває, що знають, а казати не хочуть. Підрости та підрости, говорять… А у вас на митрі камінці гарні й на хресті – теж…
Священник посміхнувся куточками губ, зняв митру і, пригладивши білою, аж крейдяною рукою Вальчиного жовтого чуба, сказав:
– А