Лора. Історія одного божевілля. Дарина Гнатко
Читать онлайн книгу.
чорний колір їй дуже пасує до лиця, й що сам він надзвичайно пишається тим, що його молодша сестричка є такою красунею.
Лора, котра від дитинства наслухалася від оточуючих слів про свою вроду, звиклася до них і сприймала їх завжди досить байдужливо, зараз чомусь зупинилася біля великого, на повний її зріст люстра, що було його припасовано біля вхідних дверей, поглянула на своє відображення й запиталася в Петра замислено й трішки мов невпевнено:
– Ти справді вважаєш, що я гарно виглядаю?
Петро усміхнувся.
– Ну звісно що так.
– І… і я є красива?
– Лорочко, ну звісно ж, ти дуже красива. Не розумію, звідки цей сумнів?
Лора слабко майнула рукою.
– То так… Прошу, не зважай на мене.
До в’язниці вони вирішили пройтися пішки – відстань була зовсім невеликою, але Лора майже відразу пожалкувала об тім. Пожалкувала в ту хвилину, коли почала вхоплювати на собі пожадібно-зацікавлені погляди перехожих. І щось було таке в тих поглядах, що Лора відчувала себе не надто затишно. Й зітхнула лиш полегшено, коли вони з Петром зайшли до приміщення й стіни невільницької захистили її від тої хворобливої людської допитливості.
Маму привели до невеличкої, вбогої кімнатки.
Лора стояла біля вікна з запиленим склом, коли двері тої кімнатки відчинилися й похмурий поліцейський увів пані Тетяну Іванівну Войтович. До очей Лори підступилися сльози, й вона кинулася вперед, тихо, тоскно видихнувши:
– Мамо!
Втомлені, згаслі очі пані Тетяни полинулися до неї поглядом.
– Лорочко!
Дівчина полинула в материні обійми, притулилася так міцно-міцно до рідної своєї, котру не бачила три дні, а видавалося, що в розлуці вже минулося щонайменше три місяці. Тетяна Іванівна за ці три дні від смерті чоловіка змарнілася ще більш, схудлася що й лицем, що й тілом, і без того вкрай тендітним. Бліда, з утомленим поглядом мов і неживих, але все ще гарних темно-синіх очей, вона стояла перед Лорою наче те дерево струнке, якому буревій зламав і потрощив гілля, пташиною, котру негода хоча й залишила живою, та все ж забрала з собою щось невидиме, але таке важливе. Мама рухалася, говорила своїм теплим та ніжним голосом, дивилася на них із Петром своїми чудовими синіми очима, але щось у ній наче вмерлося, пішло назавжди разом з батьком. Лора з болем та жалем вдивлялася в лице мами й відчувала, як горло затискає судомина… Мама не мала тут знаходитися, не мала страждати, сидіти зачиненою, мов та злодійка, бо ж не є нею… будь-хто інший, та навіть вона сама була злодійкою, тільки ж не мама…
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.