Лора. Історія одного божевілля. Дарина Гнатко
Читать онлайн книгу.
поряд його батьків.
Але він був зараз поряд…
Вона відчувала його присутність.
Чула його тихий голос.
Знала, що він бажає зараз, аби вона обернулася.
Й поглянула в його очі…
Порожні, холодні очі мерця!
Лора відчула, як холод крижаною хвилею охоплює тіло.
Й батьків голос… був уже так близько…
– Лоро… Моя найкоханіша…
Вона так напружилася, очікуючи холодного, крижаного дотику батькової руки, що в неї заболілося все тіло, а потім узагалі не витримала тої напруги й страху, що оплутав тіло та свідомість…
Тихо зітхнувши, впала на килим поряд дзеркала.
Знепритомніла…
Знепритомніла вже вкотре за добу.
А прийшла до тями так само різко, як і втратила свідомість.
Можливо, отямитися її змусило те, що вона змерзлася на долівці. Незважаючи на те, що за вікном стоялося тепле українське літо, ночі видавалися прохолодними, й Лора, лежачи на долівці в одній сорочці, змерзлася. Розплющила очі й лежала декілька хвилин непорушно, бездумно дивлячись на освітлену жовтуватим світлом кімнату… а перед очима наче туман клубочився, й почувалася вона якось дивно, голова боліла й паморочилася, й Лора спочатку нічого не пам’ятала з того, що було перед тим, як вона знепритомніла. А потім пам’ять повернула ту хвилину жаху та страху, коли почала вона відчувати поряд присутність батька, чути тихий його, вкрадливий голос у себе за спиною, й затрусилася тілом, мов у лихоманці. Сіла повільно, з острахом занишпорила поглядом по кімнаті, натикаючись перестрашено на темні кутки… й здригаючись усім тілом, мовби саме там забачувала батька.
Уже мертвого й похованого батька.
– Так, він мертвий. І похований поряд дідуся з бабусею, – прошепотіла вона, намагаючись заспокоїти саму себе й відчуваючи, що таки успіху в цім їй геть бракує. Не відчувала спокою й близько, а ще ж змерзлася, тому змусила себе повільно звестися на ноги й підійти до лампи, аби посилити освітлення. Тільки тоді дозволила собі оглянути кімнату, пересвідчитися в тім, що батько не зачаївся десь у кутку, у такому місці, де вона не могла помітити його, коли сиділа на долівці. На щастя, кімната її, мебльована дорогими меблями червоного дерева з золотавого кольору обшивкою, була порожньою.
Геть порожньою.
Ані привида, ані живої людини.
Та все ж Лору то не заспокоїло… Продовжуючи дрижати від холоду, вона сіла на ліжко й вкрилася ковдрою. Але спати навіть не збиралася, тому що знала, що все одно не посне. Й просто сиділа, утупившись поглядом у жовтуватий вогник лампи. Вона не розуміла, що з нею взагалі відбувалося, певно, вона справді втрачала розум, божеволіла й пані Красовська мала в цім рацію… Можливо. Але зараз, у цю нічну годину, коли весь будинок і все місто спалися – вона відчувала дивну байдужість від думки, що можливо дійсно втрачає розум. Та навпаки… божевілля видавалося їй порятунком… Порятунком від того, чого не мало бути й що мала би вона забути, але не могла.
До самого