Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана. Анатолій Дімаров
Читать онлайн книгу.
спитав:
– А то хто в постелі?
– Дочка, пане, Валя, – відповіла Гусачка зламано: страх її змився сльозами, вийшов плачем, вона вже спокійно дивилася на Гайдука.
– А де її зошити?.. Чом не дала?..
– Дак вона ж, пане, до школи й дня не ходила. Глухоніма вона в нас.
Гайдук глянув на поліцая – той ствердно кивнув. Тоді він кинув погляд на піл: дівчина вже сиділа, прикриваючись рядниною, напружений погляд її не одривався од Гайдукових губів, а на обличчі застигла ота болісна напруга, яка буває в німих, коли вони намагаються щось зрозуміти.
– Ну а ти? – повернувся до жінки Гайдук. – Хоч ти навчилась писати?
– Та коли ж мені, пане, було вчитися? Хрестик поставлю, та й добре.
– Тьху! Пішли! – сердито до поліцая. І мовчав усю дорогу.
В управу не став і заходити. Наказав тільки поліцаєві зібрати всі зошити, сховати до шафи.
– Та замкни, щоб жоден нікуди не подівся! – Гайдук все ще надіявся натрапити на автора цієї листівки.
Вже одійшов добрі гони, як згадав, що не попередив поліцая, аби той склав окремо переглянугі зошити. Обов’язково змішає докупи! «Азія! Мужва неотесана!» Однак не повернув до управи – так натомився.
Подвір’я зустріло його неживою, вимерлою тишею. Будинок стояв онімілий, людський теплий дух давно з нього вивітрився, натомість тхнуло цвіллю, наче в погребі. Гайдук поспішив засвітити лампу, подумав, що обов’язково завтра поїде в Хоролівку й привезе сюди Ольку. Згадав, як скривилася Олька, почувши, що його переводять у Тарасівку, а особливо те, що і їй доведеться сюди повернутись, і аж повеселішав: «Поїдеш, поїдеш, голубонько. Тут ні перед ким хвостом крутити!» Бо Олька любила, нарядившись, пройтися Хоролівкою – збирати масні погляди німців. Останнім часом взяла за моду провідувати його в поліції: заходила павою, аж поліцаї роти роззявляли, і – був хто в кабінеті чи не був – ішла прямо до нього. «Чого тобі?» – запитував Гайдук невдоволено. «Нічого», – відповідала Олька й посміхалася невиразною посмішечкою своєю. «Ну, йди вже, бачиш, ми зайняті!» Олька стенала ледь помітно плечима, і той її жест означав чи то зневагу, чи то подивування; Олька виходила, незалежна, мов кішка, а Гайдук довго не міг заспокоїтись: злився, хоч і сам не міг би до ладу сказати з-за чого. «Тут ти не дуже находишся! – подумав, уже роздягаючись. – Ні перед ким задницею буде вертіти. Хіба що перед коровами». Дістав пістолет, загнав набій у патронник: береженого Бог береже. Ліг у постіль і ще раз подумав: «Завтра ж і майну до Хоролівки…»
Одарка ж, Гусачка, провівши пізніх гостей, довго сиділа на лаві. Вогник ритмічно поблимував, долизуючи олію, що лишилася на денці, ставав усе тьмяніший, все тонший, тіні по закутках гусли, ширшали, сягаючи майже середини хати, а жінка непорушно сиділа, і згорьовані очі її тьмяніли застигло, наче у мертвої.
Німій, яка не зводила з матері сторожкого погляду, стало аж страшно, але вона не насмілилася покликати – замугикать до неї, бо її теж налякали оці пізні відвідини: вона уже знала напевне, для чого показував матері страшний отой німець зошит померлого брата