Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана. Анатолій Дімаров
Читать онлайн книгу.
в нього – втекти од страшного й моторошного, що стояло за спиною. – Ти, Женю, не винен…
– Так чого ж тоді плакати? – спитав здивовано він.
– Бо вони тебе вб’ють…
– Отакої!.. Та й дурна ж ти у мене! – Євгенові аж моторошно стало від оцих слів. – Ти чого це заходилася мене хоронити передчасно?.. Та ти що?! – Бо Катря, зарившись головою в подушку, аж зайшлася од глухого безнадійного плачу. А що Катря не вгавала, вивільнився з-під ковдри, ухопив милиці:
– Зараз води принесу.
Приніс воду, одірвав од подушки її голову, приставив кухоль до безвольного рота:
– Пий! Одразу полегшає.
Покірно пила – цокотіла об вінчик зубами.
– Годі, – прошепотіла знесилено. І коли він одніс кухоль і повернувся, то вона уже спала. «Ну й ну!» – подивувався Євген, і йому знову захотілось курити. Сон геть щезнув – який тут у біса сон, хіба можна після такого заснути, тут хоч би й захотів, то не заснув би! – Євген тихенько знайшов сірники й кисет та й вийшов у сіни. Намацав невисоку діжу, що стояла порожньою, відколи він тут і жив, умостився зручніше, став лаштувати цигарку.
«Життя!» – усміхнувся сам до себе невесело. В ньому вже не було нічого, окрім жалю до Катерини, якась аж ніжність до неї: що не кажи, а за ним плакала, за нього переживає, отож, бач, так любить… Бач, що надумалася: вб’ють! А що… Можуть і вбити… Можуть запросто вбити. Або й повісити. Якщо дізнаються… Уявив себе раптом у петлі й аж покрутив головою, мов вивільняючи шию. Отак можна й загинути ні за цапову душу. Бо все, що робив досі Євген, – і оті всі листівки з дулями мальованими, й наквацьовані дьогтем ворота, і потаємні розмови з братами та ще кількома надійними хлопцями, що годі сидіти склавши руки, треба боротися, – все це здалося зараз таким дріб’язковим, таким несуттєвим, таким несерйозним, що його аж сором обпік… «Граємося у підпільників», – всміхнувся зневажливо, і дим од цигарки здавався як ніколи гірким та пекучим. «Живемо – тільки небо коптимо!.. Хоч би де лампу дістати!» – подумав він тоскно про радіоприймач, що лежав, німий, у батьковій клуні: найбільше гнітило Євгена те, що він нічого майже не знав про події на фронті. Балачкам німців та поліцаїв він ніскільки не вірив: уже тому не вірив, що вони – вороги, що аби й справді все сталося так, як вони просторікують, то йому, Євгенові, й жити не варто!.. Він якось сказав Грицькові, коли той спитав: «А що ти робитимеш, якщо німці наших подужають?», що коли б це сталося, то не жив би і дня – покінчив би з собою… І це було не красне слівце: Євген переконаний, що він так і зробить. Тому для нього допустити можливість, що завтра можуть перемогти німці, було рівноцінним смерті, і Євген не вірив усьому, що йшло од поліції та німців, і дратувався, коли хтось намагався йому переповісти, – не хотів навіть слухати. Якось Грицько, який найчастіше заходив до брата, приніс йому газету, що видавалася в Харкові нашою ж, українською мовою. Це була убога газетка, надрукована на жовтому папері (німці навіть паперу пожаліли для неї), сірим, аж вилинялим шрифтом, – Євген глянув на неї з такою відразою, наче брав бозна-яку каку.
– Прибери!..