Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана. Анатолій Дімаров
Читать онлайн книгу.
З театру.
– То ви й зараз там граєте? – поцікавився Євген.
– Якби грала, то сюди не прибилася б, – відповіла тихо жінка. Скинула рукавички і все хукала, хукала на одубілі пальці.
Євгенові вже й ніяково за своє запитання: одклав чобіт (Євген, щоб не сидіти у жінки на шиї, взявся шевцювати: дістав сякий-такий інструмент, кілька колодок, та й ну молоточком постукувати. І робота у нього пішла швидко на лад, тим більше що народ у Тарасівці не дуже вибагливий: аби лише трималося на нозі та не одпадала підошва… Тож Євген потроху-потроху та й приловчився до дратви й шила і кожного ранку сідав на маленького стільчика: заробляти на сніданок, як жартував, а воно жарти жартами, а якийсь шмат хліба завжди був у хаті)… Євген, зніяковівши од нетактовного свого запитання, одклав чобота, сказав Катрі збирати на стіл: гостя, гляди, ще й не снідала!
– Та я трохи поснідала, – збентежено відмовлялася жінка.
– Ви, може, снідали, а ми іще ні! – сказав весело Євген. – То за сніданком про все й потолкуємо.
Катря швиденько поставила на стіл миски, зняла із плити чавунець, стала розливати суп, а Євген краяв хліб, що аж розсипався од висівок: з голодного німецького пайка. Видали минулої осені по кільканадцять грамів на їдока: хочеш – їж, хочеш – дивися. Люди й крутилися, хто як міг. Той споживав нищечком старі, ще довоєнні приховки, той підробляв потроху, як ось Євген, а більшість збирала до глибоких снігів у полях колоски, тягнула до хати все, що тільки жувати можна було, і тепер жувала: хліб з остюками, половою, щоб було наїдніше та надовше борошенця хватало, просяники з просяного борошна, ще з врожаю колгоспного: не встигли зібрати до осінніх дощів, – попріле, гірке, як смертна кара, але й цьому раді були… Накраявши хліба, Євген запросив гостю до столу.
Жіночка і їла так, що задивитися можна було: що то значить – людина культурна, міська, та ще й артистка! Катря поглядала, поглядала на неї, та й на Євгена також, а тоді ложку й одклала. А Євген все розпитував, як там, у місті, що чувати.
Гостя розповідала обережно, з оглядкою: скаже слово й затнеться. Та Євген і за це не був до неї в претензії: звідки їй знати, хто вони такі. Ану ж, поліцаї чи ще які шкури продажні! Надивилася, либонь, під час своєї мандрівки лихої.
Як у місті… Живемо потроху… Ні, пайок усім не дають, тільки тим, хто працює… Ні, не однаковий: кому більший, кому менший, це вже хто який заслужить… Німці?… Німці майже не чіпають, вони нас і помічати не хочуть, ми для них ніщо, місце порожнє: іде й дивиться крізь тебе, наче тебе й не існує. Вчасно не звернеш, отак через тебе і переступить… А поліцаї чіпляються. Та ще жандармерія їхня. З отакенними бляхами… Нещодавно повісили трьох, прямо на вулиці. Ідеш, а вони над головою гойдаються… Хто такі?.. Написали на дощечках, що партизани, а там піди взнай… Іще забирають у Німеччину… Хто молодший. У вас ще не брали?.. По інших селах уже забирають… її не забрали поки що: мати хвора і син («Нагуляла!» – скаже потім переконано Катря, і Євген на неї аж розсердиться. «Так і нагуляла!.. Ти вже як ляпнеш!»