Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана. Анатолій Дімаров
Читать онлайн книгу.
як постукали до них у вікно, як зайшов отой німець страшний, із пістолетом при боці («у… у…» – показувала німа, де саме висів той пістолет), як потім допитував матір, хто написав оті дві листівки – все, що побачила вона й про що здогадалася, було в отій пантомімі. Грицько пильно вдивлявся в її миготливі пальці, в рухливе, все в гримасах, обличчя і перепитував часто, вдаючись до жестів, зрозумілим тільки їм двом.
Німа ота розповідь тривала досить довго. Потім Валя розтулила рота й подивилася запитально на Грицька: «Що далі робити?»
Грицько поліз п’ятірнею в чуприну: обличчя його було похмуре та заклопотане.
Дівчина нетерпляче ткнула його долонею в груди.
«Зачекай! – одмахнувся од неї Грицько. – Дай подумати!»
«Треба сходити до Женьки», – сказав згодом на мигах.
В німої, яка напружено вдивлялася в хлопця, радісно спалахнули очі. Закивала, замукала, вхопила його за руку, нетерпляче потягнула од клуні. «Зачекай! – вивільнився сердито Грицько. – Дай хоч сорочку одіну!» – був у самій лише майці.
Рушили, знову спершу городом, а тоді вже й стежиною, і дівчина, яка швидко йшла попереду, не зупинялася тепер жодного разу, вдивляючись у темряву: тепер вона була не сама, а з Грицьком і тому нічого не боялася.
До Шульженків, що жили аж на тому куткові, добиралися добрі півгодини. Велика, крита соломою хата і вночі світила білими стінами, бо ніхто у селі так часто не чепурив, не білив свою хату, як жінота шульженківська. І як не прали дощі, які вітри не жбурлялись чорноземом, хата завжди стояла, наче лялечка, мов на свято споряджена.
Хата була поділена на дві великі, через сіни, кімнати: в більшій, із піччю, жили батьки з дідом Оврамом, а в трохи меншій, з грубкою – Катря й Євген. Сюди й постукалися Грицько із німою.
Відчинила їм Катря: вона завжди одчиняла, оберігаючи од лихих людей чоловіка. Упізнала німу й Грицька, не спитала нічого, мовчки впустила до хати.
– Хто там? – спитав із ліжка Євген: голос його був теплий і заспаний.
– Наречена, хто ж іще приб’ється опівночі! – сказала з досадою Катря: вона ревнувала німу до Євгена, хоч і розуміла, що це смішно, а от нічого не могла із собою вдіяти. Аби ж ота пришелепа хоч по-іншому дивилася на її чоловіка! А то так очима і їсть. – Заждіть, зараз позавішую вікна та дістану вогонь! – уже зовсім сердито сказала вона, бо Євген завовтузився на ліжку, збираючись встати.
Поки Катря завішувала вікна та возилася з лампою, Євген похапцем одягнувся. Сидів на ліжку, звісивши цілу ногу додолу, а друга холоша підібрана, дивився на брата й німу: в усе ще заспаних очах ворушилася тривога.
– Бач, аж світиться! – не витримала Катря, бо як тільки розгорілася лампа, німа так і потягнулася до Євгена: вона вже, здається, нікого, окрім Євгена, й не бачила.
– Катю! – з м’яким докором застеріг дружину Євген і повернувся одразу ж до брата: він не хотів затівати суперечку з дружиною. – Що сталося?
– Он, – кивнув Грицько в бік дівчини. – До них он приходили.
– Хто? –