Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана. Анатолій Дімаров
Читать онлайн книгу.
Ну, Євгенові чекати ніколи…
Одчинив, не постукавши, двері.
– Синашо?.. Заходь!
В дядька й справді обличчя червоне. І очі ще темні. Та Євгенові до того байдуже, Євген із своїм…
– А чого аж у Харків? – спитав недовірливо дядько. – Хіба в Хоролівці аптеки немає… Чи, на крайній випадок, у Полтаві?
Євген відповів, що в Хоролівці вже пробували… І в Полтаві питали… Сказали, що як є, то тільки в Харкові.
– І дуже болить?
– Та спасу немає! Всю ніч заснуть не дає… Боюся: не почалася б гангрена…
– Так, діло серйозне… – Дядько задумався, жуючи кінчик вуса. – А рецепт у тебе є?
Рецепта у Євгена не було. Та й де ж йому бути, тому рецептові, коли Євген і хворобу придумав сьогодні вранці. По дорозі в управу.
– Ті ліки й без рецепта дають… Я уже знаю.
Дядько якось пильно подивився на Євгена. Спитав:
– Хто ж поїде? Теща чи тесть?
– Грицько згодився з’їздити… Брат… Тож йому й треба довідку, щоб не чіплялися… Та ще одпустити днів на п’ять…
– Отож-то й воно, що на п’ять! – сказав з якимось аж докором дядько. – Не міг про це подумати раніше.
– Так раніше не боліло ж!
– Ну, гаразд, переговорю з Гайдуком: він тепер над усіма нами і цар, і бог. – І вже коли Євген став прощатися, спитав: – Хрестини вже скоро? – І погляд його посвітлішав одразу. – Глядіть, щоб добрий був козарлюга!
Євген зніяковіло щось буркнув у відповідь, а дядько, наче оце тільки згадавши, додав:
– Зачекай! – Бо Євген рушив був уже до порога. Одчинив двері, виглянув, чи ніхто не підслуховує, тихо заговорив до племінника: – Ти от що – будь обережніший… Не забувай, що ти був командиром. Коли що, то тебе першого й візьмуть…
– Про що ви? – зробив невинні очі Євген.
– Поки що нічого, – заспокоїв його дядько. – А попередити треба. Знаєш: береженого й Бог береже… Ну, йди, а я спробую з Гайдуком переговорити:
– То коли вас провідати? – спитав похмуро Євген: йому вже здавалося, що дядько щось знає, тільки не каже.
– Увечері.
– Так комендантська ж година!
– Ото, я й забув… Тоді завтра, раніше. Як продереш очі, так до мене й катай.
– Так я завтра й заскочу.
Євген повернувся, пішов. Не бачив, як дядько дивився йому в спину: «Ліки!.. Знаємо ваші ліки!..»
Васильович давно уже знав про приймач, захований у клуні: розповів брат Іван. Ще як верталися з Євгенового весілля. Жінки йшли попереду, про щось перемовляючись, а Йвана потягло на відвертість. Отой приймач муляв йому і вдень і вночі, то з ким же і порадитись, як не з братом!
– Там уже все припасовано – лампи тіки немає… Ну, не бісові діти!
– А нащо ти мені оце розказав? – запитав похмуро Васильович.
– Як нащо? – аж зупинився Іван. – Брат ти мені чи не брат?
– Ти мені от розляпав, а я не витримаю, ще комусь ляпну – от і покотиться по всьому селу, – продовжував осудливо Васильович. – А за підпільний