Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана. Анатолій Дімаров
Читать онлайн книгу.тлі. «Хто там?» – хотіла спитати Тетяна, але губи вже не слухались, їй здавалося, що вона уже марить.
– Учителька!.. Учителька!..
Тінь її докликалася!
Тетяна судомно ковтнула суху, мов пилюка, слину, і слина застряла їй у горлі.
– Учителька! – Тінь підступала все ближче, темна, розколошкана тінь, зібрана в невиразний згусток. – Ти що: не живий?
Аж тепер Тетяна впізнала Ашота.
– Давай, буди свого сина… Ти що, неживий?.. – Бо Тетяна все ще нерухомо стояла: їй здавалося, що це Гайдук прислав Ашота за нею й за сином.
– Тихо давай… – Ашот обійшов непорушну Тетяну, схилився над Івасем. – Ей, джигіт, уставай!.. Тікать нада… Давай, уставай!
Івась підхопився, синів той порух привів Тетяну до тями. Метнулася до Ашота, вхопила його за руку:
– Ашот!.. Ашот!..
Сльози так і бризнули із сухих досі очей, потекли по обличчю. Стискала щосили Ашотову руку, а сльози лилися й лилися, і Тетяна не могла нічого з ними зробити…
– Е-е, нащо, – вивільняв руку Ашот. – Тікать треба, швидко треба… Давай, джигіт! – Ухопив вільною рукою Івася, який уже зіскочив із нар. – Давай!
Піднялися з підвалу. Тетяна вже трохи оволоділа собою – не плакала. Вона все ще не вірила, що прийшов порятунок, їй все здавалося, що от-от одчиняться страшні оті двері і їм назустріч вийде Гайдук. Проходячи мимо, вона аж сахнулася й ледь не збила Ашота.
– Тс-с-с, – засичав на неї Ашот – Тихо ходи!..
Вийшли з управи. Ніч була темна, місяць, слава Богу, вже заховався, у дворі нікого, здається, не було – вони одразу ж спустилися з ґанку. Тетяна з тривогою глянула на схід, але там іще було темно, отже, в них іще є час, щоб вибратися хоча б
– Швидко ходи! – повторив Ашот, знімаючи гвинтівку з плеча.
Вони йшли вулицею, тулячись до невисоких тинів, прислухаючись та завмираючи при кожному підозрілому звукові. Звернули в завулок, що спускався до річки, і тут уже побігли: їм аж пекло пошвидше вибратись із села. Перейшли річечку вбрід (вода по коліна, дно м’яке й мульке), ступили одразу на луг, у високу траву. Та ось скінчився і луг, далі починалося поле: спершу озимина, що вигналась майже по пояс, – обезсиліле село зорало, скопало, посіяло на найближчих ланах, воно мов одгородилося ними од бур’янів, що наступали з усіх боків, – ось вони, бур’яни, густі та високі, пересохлі торішні і вже цьогорічні, – чіпляються колючками, тріщать, як скажені, – їм одразу ж стало жарко, вони важко дихали, продираючись крізь бур’яни, вони вже втомилися, але треба було йти і йти, і не зупиняючись, треба подалі забратися од села, де незабаром виявлять їхню відсутність і кинуться в погоню: перед очима Тетяниними весь час слався той слід, що вони його полишили в озимині, – справжня стежка протоптана, Гайдук одразу ж наткнеться на неї, тож їм треба йти і йти, не зупиняючись, поки ще темно і ніхто їх не бачить. Тетяна найбільше непокоїлася за Івася, що він не витримає запаленої оцієї ходи, невпинного продирання крізь