Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана. Анатолій Дімаров
Читать онлайн книгу.
загрозу насамперед життю й майну місцевих мешканців. Німецька влада докладе всіх зусиль, щоб знищити цю банду найближчим часом, але й самі жителі не повинні стояти осторонь, а мусять посприяти німецьким органам швидше виявити й знешкодити небезпечних злочинців. Особливу небезпеку становлять керівники банди: Світличний Федір Олексійович та Ганжа Василь Панасович. Кожному, хто їх виявить і вчасно повідомить відповідні німецькі органи, буде виплачена грошова премія в розмірі 10 000 окупаційних марок або нарізано 5 гектарів землі.
Цифра «10 000» була виділена крупним жирним шрифтом. Як і «5». Одразу видно було, які високі надії покладали автори оголошення на ці дві цифри.
Але не на них дивився Гайдук, хоч він не відмовився б, звісно, од кругленької суми. Гроші є гроші, за них усе можна купити, навіть прихильність начальства. Гайдук у цьому переконався давно, але не оті «десять тисяч» прикували його увагу, а прізвище Світличного… Хто такий Ганжа, він добре знав, не мав жодного сумніву, що це той самий Ганжа, голова комнезаможу, лютий ворог їхнього роду, а от Світличний… Десь він уже це прізвище чув, десь стикався з ним, зовсім недавно стикався… Стривай, стривай!.. Та ж ота вчителька – Світлична! Так, так, Світлична, колишня дружина Івасюти Оксена, а оцей, Федір Світличний, її брат. Той, що в двадцять п’ятому розправився з ними, отой чорний вершник, який шаблюкою розвалив його брата майже навпіл…
Так от де вони зустрілися нині!
Світлична!.. Так, так, Світлична… Ну що ж, голубко Світлична, доведеться нам порозмовляти з тобою. Погомоніти про дещо. От хоча б про оце: де зараз твій брат? Коли ти з ним востаннє зустрічалась, куди він подався? Не може ж того бути, щоб рідний братуньо не провідав сестру! Хоча б отієї ночі, коли так таємниче згоріла німецька молотарка й безслідно зникнув сторож. Не зовсім, щоправда, безслідно: лишилися кінські сліди. А твій брат, якщо не зраджує пам’ять, з кіньми не розлучався ніколи. То на якому коникові заїжджав він останнього разу? На білому?.. Чорному?..
Гайдук аж підбирається внутрішньо. Знайоме відчуття, коли нападав на вдалий слід. Висмикував ниточку, яка обіцяла розмотати клубочок…
«Гестапо, звісно, не знає, – думав дорогою додому. – Інакше воно давно зацікавилося б учителькою… Що ж, тим краще для мене. Спробую розібратися сам». – Не мав жодного сумніву, що розбереться: умів не тільки сірники заганяти під нігті.
Аж зупинився: пригадав, що учителька живе в Приходька. Живе спокійнісінько в самого пана старости!..
«Цікаво, цікаво…»
Не помітив, як минув власний двір. Сам до себе похитав головою: розпалився, мов дитина! Потерпи, брате, до завтрого. Хоча б, якби не отой архітектор, він негайно рушив би в Тарасівку…
Наступний день збіг, як година. Раннього ранку Гайдук схопився з постелі, щоб встигнути до комендатури, де на нього чекатиме машина. Розбудив Ольку, ще раз сказав їй збиратися, бо, можливо, завтра пришле підводи. Вони вже помирилися (ніч кого не помирить!), і Олька, протираючи припухлі