Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана. Анатолій Дімаров
Читать онлайн книгу.
буде «Ґут», – коли архітекор поїхав, Гайдук не раз підходив до Світличної. Стояв, мовчки дивився, як вона бере цеглу, а потім так же мовчки, не зронивши й слова, одходив, щоб за якісь півгодини знову повиснути над нею. Люди вже те помітили й перешіптувалися стривожено (одразу ж, як появився Гайдук, розмовляли тільки впівголоса, та й то не розмови – окремі слова. Буркне одне одному «подай» чи «принеси» – та й по розмові), люди вже крадькома перешіптувалися, чому це Гайдук так зацікавився вчителькою, – неспроста це, ой неспроста! Світлична ж ще нижче хилила голову, не сміючи й очей звести – Гайдук бачив, що вона відчуває його присутність, його погляд важкий, і навмисне подовгу стояв, стояв нерухомо й безмовно. Стояв, поки в неї починали вже й руки тремтіти, і вона все частіше впускала цеглини, й одного разу так стукнула себе по пальцю, що він одразу ж розпух і посинів. Але й тоді вона не розігнулася, не спробувала затамувати біль: брала цеглини й клала на ноші, мов бездушна машина. Аж поки Козачкова, в якої й душа була вже у п’ятках, шепотіла, що досить.
Під вечір Гайдук гукнув поліцая – не тарасівця, тарасівським він не довіряв, а гукнув Абагяна Ашота, вірменина, й сказав йому, показавши на Світличну рукою:
– Бачиш цю жінку?.. Приведеш одразу ж після роботи в поліцію! Разом з її вилупком, – молодший син Світличної, Івась, був тут же, в групі підлітків.
Сказав це навмисне голосно, щоб почула й Світлична. Хай терпне од страху, губиться в здогадках, впада у відчай – дозріває для наступного допиту.
Розкажеш, голубко, усе… Ніде ти од мене не дінешся.
З хутора, однак, одразу ж у поліцію не пішов: хай почекає кілька годин. Це теж був один із методів допиту, коли жертву навмисне по кілька діб не викликають до слідчого, дають їй дозріти – багато чого навчився Гайдук і в школі розвідників, і на численних курсах, і вже на роботі в поліції. Тож хай сидить, голодна і зморена, хай дозріває потроху, а він поки що повечеряє добре та подрімає з годинку, і вже потім, виспаний, ситий, умитий, повний сил і енергії, зійде на ґанок управи. Зійде, одчинить з грюкотом двері, щоб жінка там аж здригнулася, зайде в кабінет, накаже привести заарештовану. Поки що без сина, одну. Вдасть, що дуже заклопотаний, що йому не до неї, а ось до цих-о паперів, які лежать на столі; довго їх вивчатиме, нагнітаючи тишу, так довго, що Світлична врешті не витримає: чи то зітхне, чи застогне несміливо, – аж тоді одірветься од паперів, гляне на неї просто у вічі.
– Так коли ви стрічалися востаннє з братом? – наче вона вже в усьому зізналася і він просто її перепитує, щоб уточнити.
…Світлична аж похитнулася. Судорожно ковтнула повітря.
– Ну?! – впився у неї поглядом Гайдук. – Коли він вас востаннє провідував?
– Брат? – врешті перепитала вона. Ворухнула вустами з такою натугою, наче оце слово завдавало їй бозна-якого болю.
– Брат!.. Братуньо!.. Федір Світличний!..
Світлична ще раз натужно ворухнула вустами.
– Він мене… не відвідував…
– Як не відвідував? – весело здивувався Гайдук. – Щоб брат та не провідав сестру? Та хто ж цьому повірить?..