Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана. Анатолій Дімаров
Читать онлайн книгу.
коменданта, чекаючи сигналу.
– Пане комендант, ви не повісите невинного!
– А ви що скажете? – звернувся до Гайдука комендант: він уже став вагатися.
Гайдук дозволив собі здвигнути плечима: він сам щойно приїхав сюди, тому й знає не більше, ніж пан комендант. Може, й справді Крюгер дозволив сторожеві ходити на обід…
– Покійник не міг дати таке ідіотське розпорядження! – знову закричав комендант. – Пан Крюгер був чистокровним арійцем, а не якоюсь там російською свинею!
Гайдук знову здвигнув плечима: робіть як знаєте. І це ще більше розлютило коменданта.
– А ти?! – напустився він на Приходька. – Як ти стежиш за порядком? Тебе теж треба повісити!
Приходько мовчав. Відчував, що комендант кричить, бо вже не знає, що робити з Даньком. Вішати наче вже й ні за що, але й милувати, мабуть, не хотілося. Тож хай покричить, од крику ще ніхто не вмирав, хай собі викричиться, а ми мовчки постоїмо. І Приходько покірно стояв, усім своїм видом показуючи, що він поштиво слухає німця, хоч і не все розуміє: комендант то горлав по-російському, то переходив на німецьку, коли слів бракувало.
Накричавшись уволю, комендант іще трохи попирхав, потім тукнув лейтенантові притягнути того йолопа назад. І Данько, який, певне, так і не зрозумів, що він щойно був на волосинці од смерті і врятувавсь лише чудом, знову опирався щосили, зариваючись ногами в землю.
– Він є ненормальний? – поцікавився сердито комендант.
– Та трохи, пробачайте, є… Без десятої клепки…
– Клепка?.. Що то є – клепка?
Гайдук пояснив по-німецькому.
– Я, я, – сказав комендант. – Всі ви без десятої клепки… Я вставлю вам клепку! – перейшов він на крик. Це був, мабуть, останній вибух, останній, ще не розтрачений заряд, бо одразу заговорив спокійніше: – Ви є позбавлені німецький дисциплін – І вже до Бородая, який стояв перед ним зігнутий у спині, бо солдати ще заламували йому руки: – Ти заслуговуєш бути повішеним, але з пошани до покійного пана Крюгера я тебе цього разу помилую… Однак ти провинився, а жодна провина не повинна лишатися непокараною. Так, так, непокараною… Тому я присуджую тобі двадцять і п’ять шомполів… Зо, зо, фюнф унд цванціг… Льойтнант Грабке, виконуйте!
Лейтенант козирнув, кинув коротку команду солдатам. Поки одні повалили Данька на траву (він знову опирався щосили, і Приходько мало не крикнув: «Та лягай, чоловіче, лягай!» – боявся, що комендант розгнівається – і тоді вже ніщо не врятує Данька), поки солдати валяли Данька, стягали із нього штани та задирали сорочку, двоє інших принесли од машини по шомполові. Потім один із солдатів сів Данькові на голову, а другий на ноги. Данько вигнув оголену спину, гострий, як у худющої шкапи, хребет напнув сіру шкіру, і вона аж посиніла. Комендант махнув рукавичкою, скомандував голосно:
– Починайте!
Солдати із шомполами ступили крок уперед, і екзекуція почалася.
– Айн!.. Цвай!.. Драй!.. – голосно рахував комендант, помахуючи в такт рукавичкою. – Фір!.. Фюнф!..
Од першого