Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана. Анатолій Дімаров
Читать онлайн книгу.
найбільше боявся Васильович: нічного суду неправедного. Коли не дадуть і слова сказати: ввіткнуть кляпа у рот і – в петлю головою! Або й кулю межи очі. Як їм докажеш, що ти – не ти? Хто тобі повірить, коли навіть рідня не вірить? Коли навіть їм не можеш одкритися, щоб не проговорився хто та не докотилося часом до німців. Бо тоді теж петля, ота акуратно загорнена в рожевий папір мотузочка.
«То як жити на світі?..»
А отак: провівши коменданта, вертатися з хутора. Разом з Гайдуком, новим начальником поліції. Заходити з ним у село, йти до управи, мимо зачаєних дворів, насторожених хат, де кожна шибка світить у спину підозріло та недовірливо. Одкривати стіл, діставати списки всіх тарасівців, бо Гайдукові, бач, з ходу запекло дізнатися, скільки можна уже завтра вигнати на панщину.
– Щоб у селі й душі живої не лишилося!
– А хворі?
– Вилікуємо! – І Васильович, глянувши на холодне й нещадне Гайдукове обличчя, про себе подумав: «Цей вилікує! Такі ліки припише, що й мертвого на ноги поставить!» Насупився, став перераховувати: хто працездатний, хто – ні. Гайдук, діставши блокнот, занотовував. Часто цікавився:
– Погрібний, це той, що біля ставу живе?
– Той самий.
– Теж був у активі?
– Який там із нього актив! – махав рукою Васильович. – За старшого куди пошлють.
– А хто тоді у нас поле одрізав?
– Погрібний?! – перепитував Приходько з таким щирим здивуванням, що й Гайдука уже брав сумнів: Погрібного він бачив у лиху ту годину чи не Погрібного? – Та куди йому міряти, як він двох пальців на своїй руці полічити не годен!
– А цей? – дійшовши до комірника, запитав Гайдук. – Теж не ходив? Не розкуркулював?
– Цей розкуркулював, – Приходькові комірника не жалко ніскілечки – лайно людина! – Цей і мене розкуркулював – за Івасютами вслід. Тільки його тепер голими руками не візьмеш…
– Що він за цяця?
– Цяця не цяця, а в активістах німецьких. Старається, аж спина тріщить.
– Гріхи замолює?
– Та може, і так.
– А це – теж німецький активіст?
– Глекуха? Та цей з колиски – ні риба ні м’ясо. Куди вітер повіє, туди й нахилиться. Як трава, прости Господи…
Потім, коли покінчили зі списками, Гайдук поцікавився, скільки лишилося коней, чи взяті на облік. Дізнавшись, що не так і багато: на чотири підводи од сили – жорстко сказав:
– Впрягайте корів! На спинах хай носять, а щоб уся цегла за тиждень на подвір’ї була! Чули, що казав комендант?
– Та не позакладало, – скривився Васильович.
– Тож завтра щоб було не менше десятка підвід!
Приходько сам розумів, що одними кіньми не впораються. Тож доведеться впрягати корів. Це ж плачу буде та прокльонів!..
– Все? – запитав Гайдук.
– Та начебто все… От тільки людей сповістити…
– Ну, то вже ваша справа, – Гайдук звівся, потягнувсь, аж хруснуло в спині.
– Ви