Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана. Анатолій Дімаров
Читать онлайн книгу.
голова! – з притамованим насміхом мовив Васильович. Гайдук же пильно подивився на комірника, потім спитав:
– Не впізнаєш?
– Та вроді той… – не знав комірник, що зараз вигідніше: упізнати одразу чи трохи почекати. – Вроді десь і стрічалися… Пам’ять, звиняйте, у мене: забувать став, як і звати…
– Хитра ж у тебе пам’ять! – усміхнувся Гайдук. – А Гайдуків пам’ятаєш?
– Гайдуків? – Комірник уже й не знав, що робити: узнавати чи й далі грати в забудька. – Та мов пам’ятаю…
– А як поле їм обрізав, пам’ятаєш?.. Разом із Ганжею…
– Я? – зовсім ісусиком прикинувся той. – Це ви про мене?
– Про тебе, про тебе! – вишкірився Гайдук, а комірника аж морозом обсипало од того лиховісного усміху. – Ти найбільше тоді й старався: боявся, щоб, не доведи Господи, зайвого метра нам не лишити… І знаєш, що я тоді подумав про тебе?
Комірник уже зовсім онімів. Стояв ні живий ні мертвий.
– Подумав, що першим, кого повішу, як наша візьме, будеш ти, – безжалісно продовжував Гайдук. – Часте-ень-ко я на тебе в думках петельку сукав! – Гайдук ще раз усміхнувся зовсім уже обмерлому комірникові, послав до кишені руку. У того вже й очі полізли на лоба: ну зараз встрелить!.. Гайдук же натомість дістав табакерку вийняв сигарету, постукав нею по кришці (комірник аж здригався щоразу). – Ото так, дорогий землеміре… Ви, бачте, думали, що навіки гору взяли, а воно вийшло пшик… Де тепер твої більшовички – за Уралом? – Запалив, затягнувся, пахнув димом комірникові прямо межи очі – той боявся ними й зблимнути, потекли тільки сльози. – Гаразд, живи поки що, користуйся тим, що я добрий… Тільки гляди… Гляди мені!.. – А що «гляди»– і так було ясно.
– Та я… Та ми… – Голос знову повертався до комірника, все на ньому аж ворушилося од щастя, що лишився живий. – Та що прикажете, я зараз!
– Спершу взуйся по-людському – обірвав його безцеремонно Гайдук. Бо на комірникові й справді були черевики, наче в старця позичені: скупенький, він завжди всю взувачку доношував до дірок у підошвах. Та й то: коли вже зовсім розвалювалися, не викидав, а складав у коморі – ану ж пригодяться! Дехто казав, що уся його взувачка лежить, відколи він почав і взуватися. – Ти ж голова общини, а не якийсь голодранець.
– Зараз… Я зараз… – заметушився той. – Я ж, звиняйте, не знав. – Повернувся, щоб бігти, але Гайдук зупинив:
– Гаразд, хай потім. Тільки щоб удруге я на тобі цього ошмаття не бачив!
– Та я ж, звиняйте, не нарошне! – виправдовувався комірник. Дивився з такою відданістю, що накажи зараз Гайдук стрибнути в найглибший колодязь – стрибне і не зблимне. – То які, мо’, будуть указанія?
– Указанія? – Гайдук ще раз пильно зміряв комірника, наче прикидаючи, чи можна давати йому якісь вказівки, потім сказав: – Указанія одержиш од старости… А поки що запрошуй нас на обід. Думаю, що з тебе належиться. Так чи не так?
– Пообідати? Аякже, мона! – Комірник заметушився так, мов накривав уже на стіл. – Жінка там наготувала, та й пляшечка є. Я наче знав – приберіг.
– Що,