Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана. Анатолій Дімаров
Читать онлайн книгу.
пастухам, які ніколи не доглянуть як слід. Та воно й не дивно: чуже – не своє… Та ще ж їм до того й заплати, й напій, і нагодуй – оддай, як у прірву). Тож Гайдуки завжди пасли своїх коней-корівок окремо, і Колько, якому найчастіше доводилося виганяти на пашу, тримався осторонь пастухів та підпасичів, щоб не змітати своєї худоби з чужою, і вже тоді навчився з погордою думати: «Злидні, що вони можуть!» – і приглядався ревниво до чужої худоби, й пиховито втішався: «А наші ситіші й нагуляніші…» І не раз, лежачи голічерева на траві та мружачи очі в сонцем обласкану синяву, не раз уявляв себе Колько хазяїном оцих усіх ланів, оцих усіх пастухів та підпасичів або ще ліпше – царем, щоб їсти і спати на золоті.
«Ховаються», – думає Гайдук, спроквола простуючи вулицею, бо вже помітив і одне обличчя у вікні, й друге, що мелькнуло та й щезло. «Бояться… Мундира мого бояться… А може, вже й дізналися, хто я такий… А не треба було чіпати, розорять та цькувати…» Тут перед очима Гайдуковими наче випливло з сивого туману: боязким вогником освітлена хата, він, брат і тато з сидорами за плечима і татів надтріснутий голос: «Ну, хлопці, прощайтеся з матір’ю», – і мати-покійниця вся у сльозах. «Та сини ж мої, та соколи!..» Гайдукові аж хлюпнуло в очі, аж звело щелепи судомно, і він, ковтаючи гірку слину, мстиво подумав: «Ховайтесь, ховайтесь, все одно не заховаєтесь!» Помітив згорблену постать, що метнулася попереду в бік воріт, голосно вигукнув:
– Хальт!
І сам не знав, чому гукнув по-німецькому.
Постать так і вклякла на місці, а Гайдук знову скомандував:
– Ком!.. Ком!.. Шнель!.. – Ще й поманив до себе пальцем.
Дядько підходив так (а це був дядько, літній уже чоловік, ще й з тиждень не голений, бо заріс щетиною по самісінькі очі)… так підходив до Гайдука, наче його тримав хто за поли. Гайдук дивився пронизливо й строго, в дядька, мабуть, уже й жижки трусилися, бо він ледь ноги переставляв: підходив, наче за власною смертю. Гайдук напустив на себе ще більшу строгість, його тішив оцей переляк, і коли дядько підійшов, він, ні слова не кажучи, став його роздивлятися.
Дядько заворушив плечима, переступив з ноги на ногу, зітхнув, як натомлений віл. Він не знав уже, мабуть, що й думати, він навіть оглянувся, мов шукаючи підтримки, але вулиця довкола була наче виметена – тільки він і оцей, одягнутий у німецьке, чужинець, який пік його поглядом.
– Хто такий? Чого тікав? – запитав нарешті Гайдук. Спитав уже по-українському, тільки слова пролунали дивно, наче калька з німецької.
– А бодай вам, як ви мене налякали!
Чоловік раптом усміхнувся, переляк враз щез із його очей, і вони стали такі веселі й цікаві, що Гайдук уже й не знав: обмирав щойно оцей дядько од страху чи прикидався.
– Чого втікав? – спитав ще строгіше.
– Я? – здивувався чоловік. – А чого б це я мав утікати? Я ж вас признав іще здалеку.
– Упізнав? І хто ж я, по-твоєму?
– Та Гайдук же!.. Чи як вас теперички…
Тепер настав час здивуватися і Гайдукові. Гайдук ще раз пильно придивився до дядька, і щось у ньому почало мов спливати: якісь