Будинок на Аптекарській. Ольга Саліпа
Читать онлайн книгу.
я, – Дімон обняв її за плечі. – Кави?
– Води, – закотила очі Ляна. – Вмираю від спраги.
Вони купили пляшку мінералки на двох у найближчому продуктовому магазині й випили її до дна на лавці в темному парку.
– За законом жанру, ми б мали тепер поцілуватися, – Дімон обіймав її однією рукою, а іншою загортав їй за вухо пасмо волосся.
Ляні було добре. Весело, як ніколи. Ці кілька годин вона жодного разу не згадувала ні про смерть тата, ні про купу справ, пов’язаних з магазином. Але амур в її плани точно не входив:
– Перестань, – по-дитячому полоскотала Дмитру живіт. – Ми вже не діти.
– То поцілунку не буде?
– Я не цілуюся з тими, з ким не зможу зустрічатися, – посміхнулася Ляна. – То просто твій незакритий дитячий гештальт.
– То давай закриємо? – Дмитро награно витягнув для поцілунку губи і заплющив очі.
– Точно не сьогодні, – викрутилася з обіймів Ляна. – Остання маршрутка втече!
І хоч дівчина навіть не уявляла, до котрої тут ходять маршрутки, додому довелося йти пішки.
– Не сьогодні – не означає ні, – підморгнув їй Дмитро, по-дитячому повиснувши на дверях під’їзду. – Я почув.
Ляна швидко вибігла на свій поверх і сховалася за дверима. Сьогодні вона знову була тією маленькою дівчинкою, що колись жила в цьому місті з мамою і татом. Безтурботною і щасливою. І в неї був закоханий хороший хлопчик Дімон, що колись допоміг їй злізти із башти будівельного крана.
Дівчина кинула на полицю в коридорі ключі і зачепила пальцями порцелянову фігурку янголятка. Фігурка впала й розлетілася на друзки. Ляна увімкнула світло і дістала з крихітної кладовки мітлу і совок. Підмітаючи уламки, зловила себе на думці, що кидає ключі на поличку однаковим рухом щодня, але янголятко жодного разу їй під руку не потрапляло, бо завжди стояло в кутку. Цікаво, як так сталося тепер?
Дівчина зробила ще кілька рухів мітлою і зупинилася: на старих дошках чітко було видно частину відбитка взуття. Ляна прокрутила кілька попередніх днів у пам’яті: після того як вона відмила квартиру від бруду і, головне, – від крейди, якою обводили батькове тіло на підлозі, сюди не заходила жодна людина, окрім неї самої.
Серце дременуло в п’яти. Випростала спину й роздивилася навколо: вікна зашторені, хоч вона точно вранці їх відкривала, татові зошити на столі зсунуті з місця – це видно по чистих від пилюки смугах, які донедавна були під зошитами, бо стіл Ляна так і не знайшла час протерти. Сумнівів не залишалося: у квартирі хтось був.
Дівчина перевірила шуфляду, куди поклала свої гроші, – все було на місці. Старий телевізор, інша техніка і меблі – теж.
Ляна увімкнула у всіх кімнатах світло і похапцем знайшла папірець, на якому їй записав свій номер Іван.
– Ти десь далеко? – спитала без привіт-як справи.
– Щось сталося?
– Здається, в мою квартиру хтось заліз.
Іван якийсь час мовчав, а потім заговорив впівголоса:
– Щось вкрали?
– Ні, але мені страшно.
– Може, ти себе накручуєш?
– Слухай,