Книга Застою. 1965–1976. Тимур Литовченко
Читать онлайн книгу.
цвинтар… Все одно це робота займе чимало часу! А потім ще телевежу зводитимуть. Отож я недарма запитав, чи вірите ви в перспективу спорудження нашого пам’ятника? Робота ж попереду на роки… На десятиліття – це точно. А за цей час все може змінитися.
– Але ж на камені написано… – почав своє Анатолій.
– Наскільки я розумію, Йосип Юлійович натякає, що цим каменем поки що хочуть відволікти увагу людей від спорудження телевежі, – заперечив Бугрим стурбованим тоном.
– Усе вірно, Харитоне Якимовичу, все вірно! Адже якщо навіть військові могили перенесуть, все одно це буде колишня територія кладовища. Якщо ж з неї транслюватимуться радіосигнали… Хм-м-м!.. Уявляю, як це сприймуть пересічні люди.
– Як святотатство сприймуть, – зітхнув Мілецький.
– Точно, як наругу, – погодився Бугрим.
– А тому можна спробувати відволікти увагу людей обіцянкою реалізації нашого з Авою проекту. Припустімо, невдовзі почнуть розчищати територію під якесь будівництво й навіть переносити могили? Навіщо?! Хтозна… Якщо це робитиметься заради увічнення пам’яті жертв Бабиного Яру – люди не заперечуватимуть. Швидше навпаки… Якщо ж відкрито оголосити про спорудження телевежі – це сприймуть неоднозначо. Робіть висновки!..
Деякий час йшли мовчки. Нарешті Анатолій наважився спитати:
– Отже, ви не вірите в перспективу цього пам’ятника?
– І я не вірю, й Ава теж не вірить, наскільки я розумію.
– Не вірю, ні, – мотнув головою Мілецький.
– А тому, Анатолію, якщо не вийде у нас з Авою, то вийде у вас, – посміхнувся Каракіс. – Недарма ж я прихопив вас сьогодні з собою.
– У нього вийде, кажете?.. – Бугрим покосився на міністерського експерта з явною недовірою й додав: – Він же «пластилін» справжній, такі не здатні відстоювати своє.
– У нього, Харитоне Якимовичу, у нього. Він все ж таки мій учень, причому учень вельми талановитий… Ви його погано знаєте.
– Йосипе Юлійовичу, та облиште ви, зрештою!.. – махнув рукою Анатолій. – Ви вже якось передрікали мені, що я долучуся до робіт на Хрещатику, і що з того? А нічого. Отож облиште.
– Одне іншому не завадить. Як я сказав – так і станеться. От згадаєте мої слова через пару десятків років. Ви, Анатолію, ще будуватимете і на Хрещатику, і тут, в Бабиному Яру. Запам’ятайте це.
І Каракіс посміхнувся знов. Посміхнувся абсолютно щиро.
1967. Останній з УПА
Будинок по вул. Хорива, № 2, Київ, середина квітня 1967 року
– А котра вже година?..
Озирнувшись назад, Гатя подивилась на ходики і миттєво підхопившись з-за столу, стурбовано мовила:
– Ой, мені ж додому треба! Бо там же ж мої без мене…
– Хто такі «твої»? – щоб не вронити голову на стіл, Давлетов мусив підперти її переплетеними пальцями рук. – Чоловіки твої, чи що?
– Ну так, мої чоловіки. Всі троє: Андрійко, наш Спартак і тато Сьома.
– Пхе!.. Чого ж хвилюватися?! Вони ж у тебе дорослі,