Книга Застою. 1965–1976. Тимур Литовченко
Читать онлайн книгу.побачив безхатька, який стояв, ледь помітно похитуючись від вітру, що дув йому в обличчя. Справді, якби вітер віяв у протилежному напрямі, хлопець давно б уже унюхав п’яничку, від якого завжди смерділо неймовірною сумішшю запахів немитого тіла, сечі та «Шипру» одночасно. Але тепер доведеться відповідати, бо хоча Бокал-Бобокал і належить до покидьків, проте все ж таки старший за віком.
– Звідки мені знати, чого ти п’єш?.. – Владька несподівано замислився й додав за кілька секунд: – Себто ви…
– Бо життя у мене таке! Життя, так… Воно, хлопче… знаєш…
– Не знаю і знати не хочу, – похмуро пробурмотів хлопець. Однак зупинити безхатька це вже не змогло, і протягом наступних хвилин двадцяти Владька був змушений вислуховувати історію про все, що сталося колись в Рівному. Про те, як Нестор Бобокал героїчно боровся зі світовим злом, уособленим біснуватим німецьким фюрером і його скаженими солдатами. І як тим часом паскудний тиловий пацюк з погонами майора на плечах підробив на героїчного вояка похоронку, завдяки чому захапав і житлоплощу фронтовика, і його дружину. А також про вибір між сучарою-майором і героєм-фронтовиком, який насамкінець зробила дружина. Не забув розповісти також про намагання добитися правди спочатку в міліції, потім в облуправлінні держбезпеки – що, власне, і скінчилося висилкою героя-фронтовика до Костополя.
– От тому я і п-п-п’ю, в-в-влас-с-сне… – завершив безхатько сумну розповідь. – Т-та на моєм-м-му місці… Та будь-хт-то б зап-п-пив!.. Бо мен-не ніх-х-хто н-не роз-зум-мів-в… Тіко Вал-лер-р-р-ка С-с-с… Струс-с-сь… Та він той… Пом-мер він-н-н… От-то мене зі склот-тарки й поп-пер… поп-пер-р-ли з роб-бот-ти… Т-терп-піл-ли, т-терп-піл-ли… а пот-тім взял-ли т-та й поп-пер-р-ли… О!..
– То виходить, що Бобокал – це ваше прізвище? – спитав здивований цим хлопець.
– Ага, – ствердно кивнув п’яничка. – Пріз-зви-ще. А як мен-не поп-пер… поп-пер-р-ли з роб-боти… то і з хат… з хат-ти теж…
– А ви його не прибили? – раптом спитав Владька.
– Кого?! – здавалося, що від несподіванки колишній сторож склотарного заводу навіть трохи протверезів.
– Як це – кого?.. Та майора того паскудного.
– Майо-о-ор-ра?.. – безхатько знизав плечима. – Н-ні…
– А чому?
– Т-та я ж!.. Я ж до міл-ліц-ції ход-див… і до цих…
Він спробував зобразити в повітрі щось незрозуміле пальцями рук, однак жахливо хитнувся і ледь втримався на ногах.
– А я б його пристрелив, – спостерігаючи за безплідними зусиллями п’янички крізь злісно примружені повіки, процідив Владислав. Бокал-Бобокал почав бурмотіти щось малозрозуміле, та не слухаючи його, хлопець тільки рукою махнув і поспішив додому.
Околиця с. Рукомиш Бучацького р-ну на Тернопільщині, жовтень 1967 року
Цукрові буряки в цьому році вродили – о-о-о-о, дай-то Боже щороку…
Себто, не Боже, звісно, а цей нинішній…
Чи не нинішній?! Бо дякувати за врожай Генеральному секретареві ЦК КПРС – якось воно…
Кгм-м-м-м!..
Трясці