Книга Застою. 1965–1976. Тимур Литовченко
Читать онлайн книгу.
накажуть!
Схоже, жартувати тут ніхто не збирався. Отож, полишивши бурякове поле, колгоспники під наглядом правоохоронців попленталися безладним натовпом кудись у напрямі Стрипи[37]. При цьому людей найбільше цікавило, звідки понаїхали всі ці міліціонери. Однак на всі розпитування слідувала уривчаста одноманітна відповідь:
– Мовчати! Не розмовляти!
Зрештою колгоспники вирішили: найімовірніше міліцію нагнали сюди з Бучача, можливо – з Бучацького району… якщо не з усієї області. Але заради чого?! От нащо кидати копання цукрових буряків, коли ще принаймні половина врожаю й досі не зібрана?! Отож має бути якась причина… причому дуже й дуже поважна, якщо…
Однак минуло ще чверть години, перш ніж колгоспники зрозуміли, куди їх жене міліція. Тоді один за одним всі почали озиратися, виглядаючи ланкову Стефанію – бо кожен мимоволі задавався запитанням, чи зрозуміла вона, що відбувається?! Проте її чомусь ніде не було видно, хоча ось нібито тільки зараз тут була… буквально щойно… А де ж поділася?!
– А хтось бачив Стефу?.. А Стефа де поділася?.. Стефа де?.. – ледь чутним пошептом зверталися одна до одної жінки й дівчата.
– Та цитьте ви, дурепи, щоб ваші язики нетерплячі порозпухали!.. – придушено шипіли на них солідні дядьки, водночас оглядаючись на міліціонерів: чи не чують раптом?.. Жінки й дівчата в свою чергу боязко озиралися на правоохоронців, проте вже за хвилину знов починали своє:
– Та де ж ця Стефа поділася?.. Ото дурна!.. Де її тільки носить?..
До печер на крутому березі Стрипи, які колись слугували притулком для мешканців скельного монастиря, юрбу колгоспників підігнали приблизно за півгодини. Тепер всі усе зрозуміли остаточно, оскільки печери були оточені кількома кільцями вже не міліціонерів, а співробітників держбезпеки настільки щільно, що й мишенятко не проскочить, навіть якщо захоче.
Отже, зараз його накриють і схоплять. Шкода дядька, ох і шкода!.. Цікаво, як ці кадебешники його вистежили?! Або здав хтось… Тоді хто саме?! У якої ж це паскуди, цікаво дізнатися, забракло совісті, щоб здати кадебешникам цю, можна сказати, святу людину? Але якщо все підготовлено, то чому вони не починають, на що чекають?..
– Агов, Акімочкін! Де там ті школярі забарилися, скільки ще нам чекати? Вже ж полудень скоро настане, – немовби відповідаючи на невисловлені запитання колгоспників, вигукнув раптом огрядний червонопикий майор держбезпеки. У відповідь пролунало:
– Та мають вже бути, зачекаймо ще трохи.
Ага-а-а, он воно що! Таким чином, схопити небораку вирішили в присутності не просто всіх повнолітніх селян, але навіть дітей!.. Паскуди, ох і паскуди, щоб вам не діждати!!! Хоча… що тепер вдієш?..
Як раптом знов червонопикий:
– Акімочкін!
– Так?..
– А давай-но накажи місцевим, щоб терміново перевірили, чи всі тут присутні, чи раптом хтось не втік звідси? Та скажи, нехай селом пройдуться і будинки перевірять. Кого знайдуть – всіх сюди до єдиного!..
Капітан держбезпеки кивнув червонопикому й пішов віддавати розпорядження. Тільки тут селяни помітили,