І земля, і зело, і пісня. Роман Іваничук
Читать онлайн книгу.
на твоїх руках, убивцю! – жорстко проказав Ярослав і, стиснувши долонею ефес меча, ступив крок до Святополка. Та впору зупинився, уздрівши, як погрозливо заворушилися гридні, які охороняли свого володаря. Й продовжив, не знижуючи тону мови: – Весь руський люд від Тиси до Танаїса вже називає тебе Окаянним, і я цієї миті бачу, як ти божеволітимеш, коли прокинеться в тобі сумління…»
«О, ти, мов візантійський проповідник, заговорив про совість. Певне, сам – раніше за мене – почув її волання, коли квапився з Новгорода, щоб застати мене, ще ув’язненого у Вишгородському порубі, й відправити до праотців. І звелів ти своїм гридням називати себе Мудрим, добре знаючи, що мудрість у силі, й милосердя розумному не потрібне».
«І ти теж, як видно, захотів мудрим стати, не прийнявши в Турові Володимирових проповідників, оскільки вони йшли до тебе з наукою християнського милосердя. Ти, злочинною маною пойнятий ще до кончини Бориса й Гліба, увійшов до Києва, щоб рідному вітцеві відібрати ті хвилини життя, коли він мав ще змогу назвати мене своїм спадкоємцем».
«Лукавий ти, Ярославе, – реготнув Святополк, й тоді погасли в його очах цяточки зіниць – на Ярослава вилився з більм жорстокий холод. – Кожен з нас сьогодні бере собі за оружжя християнство, бо за ним стоїть могутня Візантія. Та коли завзятий язичник Святослав збере сили в Боржаві й переможе нас обох, – хіба тоді наш люд, який ще не встиг як слід пізнати новітнього Бога, не припаде знову до стіп Перуна, відчувши його предковічну і знайому силу? Ми ж з тобою, і Святослав теж, змагаємося не за справедливу віру, а за владу…»
Й відказав Ярослав, у задуму впавши:
«Владу над народом засягне той, хто пошанує не лише новітнього Бога Ісуса, а й збереже вдячну пам’ять про Перуна, який протягом довгих століть небесним вогнем захищав нашу отчину».
…Тоді крізь сон почув Святослав хор русалок, які на Крушельницькій полонині вели хороводи, прославляючи поганського Купала. Той спів ніби вітром підняв завісу над церковним майданом, й уві сні побачив князь-ізгой заставлені жбанами медів і багатими наїдками столи, за якими справляли пир і ратники, і смерди, і закупи, вихиляючи пугарі за новітнього Бога, а милосердного чи сердитого – не знали ще, але просили в нього так само щиро, як і русалки в Купала, щедрої допомоги в страдну годину.
Й прокинувшись, утямив князь непомильно, що тоді, коли володарі удільних земель змагаються за владу, своєї й чужої крові не шкодуючи, роз’єднаний народ суголосно ублажає живих і мертвих богів, щоб зміцнили вони загрожену чварами руську могуть.
Князь покликав джуру й наказав йому привести до шатра взятого в полон проповідника нової віри Леонтія.
3
Джура привів у княжий стан християнського місіонера – чорнобородого мужа в чернечому облаченні. Увійшов полоняник до шатра з похиленою головою, засвідчуючи вдаваною впокореністю шанобу до господина Древлянської землі, якому вже відібрано з рук кермо, і у владичій рівновазі