І земля, і зело, і пісня. Роман Іваничук
Читать онлайн книгу.
на кохану Діану, яку він покинув, не докохавши її в ріднім краю.
Тим часом хмарогонець, утомою здоланий, лежав уже на землі, важко дихаючи, й подих його проникав крізь частокіл смерек, що обступили Тухольську долину, й білим серпанком піднімався над кожухом ліщинових зарослів, сповіщаючи добре верем’я.
Тоді язики полумені, за якими ховалася Мокоша, намагаючись допасти зором до чужинця, потахли, й до Леонтія наблизилася чарівна жінка, скупана у вогні. Кожен м’яз її щедрого тіла, світло очей, повномолочні груди й кучерявий, ніби осокою протятий трикутничок, що визирав із пропахвини, засліпили ієромонаха, жива жінка обпекла його гарячим подихом, й Леонтій, вимучений чоловічою повздержливістю, відчув ураз у своєму тілі ту саму, що у волхва, буйність танцю, порив хмар під вітром і жагу Перунових блискавок. Він кинувся до неї, заворожений красою вродливиці, й спалахнув і згорів у ній, а коли отямився – почув її голос, який теж був йому знайомий:
«То ти вже звідав, що таке пізнання добра і зла, про яке ваші жерці завчено повторюють за християнським писанням?»
«Звідав, – відказав Леонтій. – Добро – то радість, а зло – спустошення після неї».
Й він потягнувся до жінки, щоб ще раз спізнати добро. Та вона його зупинила.
«Ти вже наш, – сказала, – і розкошуватимеш у нас так само, як розкошує Природа: зимове спустошення пропадає у весняній радості, і так триває вічно. Я забираю в тебе твій час і дарую тобі своє безчасся, щоб ти у ньому пізнав цінності, які відвічно володіють світом. Увійди назавжди в нього, як щойно входив у мене. Я богиня Природи, я – справжність, і тільки мій досвід, моє життя у проявах божої краси і людських звичаїв може стати змістом твоїх проповідей. Я покажу тобі світ, яким володію, і ти з його цінностей вибереш для своєї науки найвищої проби перли, які ще зберігаються на землі, неушкоджені й чисті, мов золото. Іди зі мною і дивись…»
Мокоша взяла його за руку й кам’янистими рагашами вивела з гірських тіснин на відкриту тацю землі, що прослалася від обрію до обрію, окреслена межами минулого й майбутнього. Було то поле світового безчасся, яке мало поглинути власний час прибулого.
Вона підвела Леонтія до розбуялого куща папороті, й він побачив, як з ребристого листя вихоплюється струнка бадилина, уквітчана білогарячим пуп’янком.
Мокоша зірвала ту гарячо-білу квітку, піднесла вгору, а тоді перед очима Леонтія явився примарний, мов уві сні, й правдивий, як будень, світ, й жили на ньому незнайомі люди, які дихали тим самим повітрям, що й він, чули ті самі голоси птахів і звірів, проте підкорилися законам і звичаям, яких не знав чужинець, а щоб пізнати, мусив перемінитися в пілігрима, цікавістю пойнятого.
Та враз не стало біля Леонтія Мокоші, ніби розчинилася її зваба в шумі темних борів, у журчанні потічків й натужному плині рік, у клекоті орлів у небесах, у світлі допитливих дитячих очей, у недовірливих поглядах суворих мужів, у хтивій звабі красунь, кожна з яких взяла дар від Мокоші: білизну грудей, гнучкий стан й трояндову жагу