Нещоденний щоденник. Роман Іваничук
Читать онлайн книгу.
у своїй промові в палаці «Україна» просто-таки блюзнірив, називаючи нинішній трагічний стан держави розквітом, ще й вихвалявся, що до цього «розквіту» спричинився він сам.
А таки спричинився! Його турбує не добробут народу, а власна авторитарна влада – бо чим він гірший від Лукашенка чи Ніязова? – і за ману тієї безконтрольної влади довів Україну, яка потенційно могла б стати найрозвинутішою країною в Європі, до крайнього зубожіння… Це він винен за жалюгідний стан Збройних сил, коли під час навчань одна ракета влучає в житловий будинок, а друга збиває чужий літак; що громадяни його держави порпаються в смітниках або продають за кордоном і працю, і тіло, що Лазаренка саме він призначив прем’єром, нагородив орденами, ще й допоміг злочинцеві втекти до Америки, де його притягнули до кримінальної відповідальності за казнокрадство; це він заплямував Україну касетними та іншими скандалами; це він дозволив державним міністрам зневажати державну мову; він визнав панівною в Україні чужу Церкву; це він без упину маніпулює, як би незаконно продовжити своє перебування при владі, – і байдуже йому до того, що українські громадяни ненавидять його й соромляться за нього.
Не посипаю попелом голови, залишаюся й надалі оптимістом, бо як мені ним не бути, коли я маю можливість щоденно усвідомлювати, що з десятків поколінь нашого народу моє – моє! – діждалося Незалежності. І я знаю: недалекий той час, коли чуже сміття виметемо з нашої землі.
На святковому концерті у Львові мені випало сидіти поруч зі славетним столітнім Маестро Миколою Колессою. Я привітався з ним, він довго до мене приглядався й коли нарешті упізнав, поклав свою тремтячу руку на моє зап’ястя й промовив тихо: «Все буде добре, пане Романе, не журіться…»
За кілька днів розпочнеться новий навчальний рік, і я знову, вже в десятий раз, зайду зі святково-тривожним відчуттям до Франкового університету, й мене привітає незнайома, молода стоголова аудиторія, якій я віддам частку своїх знань, добра й любові до науки… І коли б мене хтось запитав, яке заняття, крім письменницького, для мене найцікавіше, я без вагань відповів би: викладацька праця у Львівському університеті, з яким сплелося все моє самостійне життя – з труднощами, кривдами й визнаннями.
Не можу при цій нагоді не згадати добрим словом ректора нашої aima mater, великого мого приятеля й керівника, професора Івана Олександровича Вакарчука, який запросив мене на роботу в найповажнішому в Україні вищому навчальному закладі. Звідки мене колись аж двічі відраховували, а я таки вперто вертався до нього то як студент, то як викладач.
За весь час моєї дотичності до Львівського національного університету імені Івана Франка мені довелося пізнати шістьох ректорів: Білинкевича, якому не сподобався підкарпатський хлопець у вишиванці, й він підступно викреслив мене зі списку студентів геологічного факультету; Савіна, який звинуватив мене, тоді вже студента філфаку, в антирадянській поведінці, і я опинився на вулиці, загрожений