Чому я не втомлююся жити. Ярослав Мельник
Читать онлайн книгу.
знає змісту цих листів, але він все розуміє: як? Як йому це вдалося? Він читає в моїй душі.
– Льонь, я ніколи не забуду Білий перевал. Як ти тримав мене на краю. Чуєш?
Про що він говорить? Колись ми з ним ходили на Памір, і він зірвався у прірву.
– Я не хочу жити.
Він довго мовчить: що відповіси на такі слова? Я знаю, він не хоче говорити пустопорожніх фраз.
– Льоню…
– Нас ніхто не любить у цьому житті, – продовжую я. – Ми не гідні любові, Степане.
Нікольський продовжує мовчати.
– Ніхто не розуміє глибину нашого серця. Ніхто не чує, як ми плачемо від рідності по ночах.
Я знаю, що у мене стан істерії: Нікольський бачить мої сльози, що котяться градом по щоках у той час, як я говорю.
– Якщо рідність гине – що залишається в житті? Гроші? Кар’єра? Якщо найближчі кажуть тобі, що ти «чудовисько»? Якщо вони вигадують про тебе небилиці?
– Ти зробив їм боляче.
– Мені було прикро. Мені здавалося…
– Їм теж, – перебиває Нікольський.
– Але я люблю їх.
– Вони теж.
– Але я не бачу їхньої любові, – я показую на листи.
– А вони твою бачать?
Ми мовчимо.
– Я не буду жити, Степане… – я мотаю головою, наче п’яний. – Навіщо? Для кого?
– Ходімо.
Він майже силоміць виводить мене на вулицю. Ми довго їдемо нічним містом.
– Куди ти мене везеш?
– Ти не знаєш таємниці.
– Якої таємниці?
– Таємниці, яка допоможе тобі жити.
Машина підкочує до залізної брами, і вона розсувається в боки. Вартовий перевіряє документи.
– Він зі мною, – говорить Нікольський.
– Де ти працюєш? – запитую я.
– Ти скоро все зрозумієш.
Ми заходимо в якусь напівтемну залу, Нікольський натискає на щось, і ми – на березі моря. Хвилі плещуть на всю широчінь.
– Повна ілюзія, – говорить Нікольський.
Тут я пригадую, що Нікольський працює в якомусь секретному інституті. Я розумію, про що він говорить: тому що в темному сирому ангарі не може бути моря.
– За чим ти сумуєш, старий, – говорить Нікольський, лежачи напівголий під палючим сонцем поруч зі мною. – Ти бачиш, як усе просто.
– Об’ємний простір?
– Так, чорт візьми, – відповідає Нікольський, – ми навчилися його робити. Тепер дивися, що є насправді, – він тягнеться до чогось, і через секунду ми вже лежимо в темному залізобетонному ангарі на купі ще гарячого піску. Всі мої почуття тут же змінюються: напівтемрява, ангар, страх. Нікольський знову вмикає далечінь.
– Яка тобі різниця, ілюзія цей світ чи ні? Ти живеш почуттями, а вони породжуються цими фокусами. Головне, щоб народжувалися почуття, які нам потрібні, чи не так?
– А істина?
– Тобі потрібна істина?
Він знову вимикає море: і зникає шум прибою.
– Я не розумію, навіщо ти мені показуєш ці фокуси?
– Програма засекречена, – говорить