Чому я не втомлююся жити. Ярослав Мельник

Читать онлайн книгу.

Чому я не втомлююся жити - Ярослав Мельник


Скачать книгу
що мчить стрімко вниз, так що у мене аж закладає вуха.

      – Те, що ти побачиш, знають декілька людей в державі: і ніхто – в інших країнах.

      Дорога триває довго: минає година, друга.

      – Ми проникаємо вглиб Землі.

      Гаразд. Зірки і галактики – оптичний обман. Навіщо?

      – Бог нескінченного Всесвіту – це далекий Бог, – говорить Нікольський. – Людина для нього піщинка на планеті-піщинці. Від думки, що планета летить у цю мить в дикому холодному космосі – можна зійти з розуму.

      – Тому люди не думають про це, смажачи картоплю.

      – І правильно роблять. Тому що це ще невідомо, летить вона чи ні – і який взагалі світ.

      – Не вірити науці?

      – Спочатку ми бачимо, а потім починаємо від цього танцювати, думати і складати формули. Але що ми бачимо?

      – Що?

      Нарешті вагон зупиняється, і Нікольський надягає на себе і на мене скафандри:

      – Уже п’ять років, як ми дісталися до центру Землі.

      Ми виходимо і йдемо широким коридором, який закінчується залою.

      – Ось, – каже Нікольський.

      – Що?

      Переді мною темна підлога зали – і чути якийсь дивний шум.

      – Ця підлога – шматочок ядра планети, – говорить Нікольський, – у нього не можна проникнути. Не піддається жодній температурі і жодній хімії.

      – Що ж це таке?

      – Це машина, яка крутить нашу Землю.

      – Як?

      – Ми намагалися її просвічувати: природа її нам незрозуміла, але це машина. Вона створює обертання і земне тяжіння.

      – Чому це тримається в таємниці?

      – Про це не можна сказати, інакше світ втратить рівновагу, сенс і зійде з розуму.

      – Де ми живемо? Хто ми?

      – Я не знаю, – сказав Нікольський. – Ми повертаємося.

      Ніч ще не скінчилася, коли ми піднялися на поверхню. Сніг рипів під чобітьми, коли ми йшли удвох міським сквером.

      – Це як сон, – сказав я раптом.

      – Це місто спить, – Нікольський йшов поруч. – Люди сплять і ні про що не відають. Але ми знаємо, що те, що видно в телескопі, можуть бути зовсім не далекі світи. І навіть хвилі і шум моря…

      – Що?

      – Бог – великий ілюзіоніст.

      – Ні! – я раптом зупинився і схопив Нікольського за груди. – Ти не віриш у Бога! Ти, такі, як ти, вони вбили, убивають Бога!

      – Там, – сказав спокійно Нікольський, дивлячись мені прямо в очі, – у глибині атомів, немає стабільних частинок. Енергія мікрочастинок, які живуть мить, створює якості матерії. Матерія – це лише на вигляд, зверху; глибше – безодня, ніщо. Страшна таємниця.

      – От і говори про таємницю, – сказав я, відпускаючи його. – Ви, ви всі, вбили Бога. Своїми експериментами.

      – Льонь.

      Голос його прозвучав по-іншому, і я схаменувся. Десь спали, на цій планеті, мої дружина, син, сестра і мати.

      – Льоню, цей світ повний ілюзій, – шепотів мені Нікольський. – Тебе вважають чудовиськом, а ти любиш. Ти готовий любити. Вони тебе бачать, як ці зірки.

      Я подивився на яскраві зірки над головою. Я завжди думав, що ми летимо серед них, бездомні і всіма забуті.

      – Вимкни! Вимкни це небо! – закричав


Скачать книгу