Чеслав. В темряві сонця. Валентин Тарасов
Читать онлайн книгу.
завершив Велимир.
Потім по-хазяйськи обвів поглядом інших.
– А твої, Чеславе, як справи? – зупинився на молодшому синові. – Готуєшся до випробування? Сокіл тебе хвалить.
– Намагаюся, – уже без бажання зачерпнув Чеслав ложкою каші з горщика, що стояв посеред столу.
– Щось ти притих. Давно ні про які витівки твої не чув.
– Дорослішає… – Болеслава з любов’ю подивилася на юнака й хотіла погладити по голові, але той вихопився.
– Не навроч, Болеславо, – кинув Велимир.
Знадвору почулися чиїсь кроки, і за мить у дверях з’явилася кошлата мармиза.
– Мир дому й хазяям! – Сокіл пригладив скуйовджену на вітрі бороду.
– Здоров’я й довголіття нашому гостеві! – з повагою привітав його Велимир. – Проходь, сідай до столу й розділи їжу нашу.
Болеслава підхопилася й кинулася за ложкою для гостя.
– Дякую, господарю, але не голодний я. А от від квасу холодненького не відмовлюся, вип’ю, – витер губи в передчутті задоволення гість.
Болеслава поставила перед Соколом глечик із квасом, і той, підхопивши його своєю величезною п’ятірнею, припав до посудини. Руки в Сокола й справді були здорові. Мало хто з племені міг би обхопити такий глечик однією рукою. А Сокіл робив це з легкістю. Він пив великими ковтками, жодного разу не відсапавшись. А випивши, опустив глечик на стіл і схвально крекнув:
– Ох, і гарний квасок, господине, духовитий! – і знову обтер губи.
Болеслава від похвали так і зашарілася. Якій господині не приємне добре слово про її готування?
– На здоров’я, Соколе! Може, ще?
– Боюся, розірве мене.
Утамувавши спрагу й віддавши належне господині, Сокіл знову повернув своєму обличчю лютий вираз. Він заговорив серйозно й заклопотано:
– Прийшов я до тебе, Велимире, сказати, що бачив у лісі сліди чужі. Люди зайшлі з’явилися неподалік від городища.
Звістка стривожила Велимира. Поява будь-якої нової людини в городищі могла завдати лиха, як це вже не раз бувало.
– Степові?
– Чур! Чур! Чур! – покликала в захисники духа Болеслава, відганяючи від себе рукою невидиму напасть.
– Гадаю, ні. Як по слідах судити – наших родів люди. Але не з ближніх. Лісовик їх задери! – мотнув гривою Сокіл.
– Багато їх?
– Поки що не знаю. Сліди невиразні… Наче дуже вже сторожко ходить хто… на сухій землі не видно ж… Дощу давно не було… Коли б коло струмка на сирому піску не побачив, то й не примітив би… А потім уже придивлятися почав і зрозумів, що таки хтось бродить по нашій окрузі…
Вся родина з напруженою цікавістю слухала Сокола.
– Може, мисливці заблукали? – припустив Ратибор.
– А чого навколо городища шастають? – подивився на хлопця своїми глибоко посадженими очима Сокіл. – А якщо вже заблукали, так чого в городище відкрито не з’явилися?
– Ніколи їм було.
Усі подивилися на голову Роду. Велимир, помовчавши, діловито й стурбовано