Чеслав вів за руку Неждану через усе городище. Біля воріт вона спробувала закомизитися, але тепер ішла за ним не опираючись, під влучним обстрілом численних цікавих очей. Звідусюди на них витріщався народ. Така увага була явною заслугою язикатої Кривої Леди. І сама вона була, звичайно ж, у перших лавах цікавих.

      – Дивіться, дивіться, баби, на наших дівок не схожа. Одежа на ній не по-нашому розшита. І де ж він її роздобув, чужинку?

      – А худюща яка!

      – Тобі не рівня, гладкій!

      – Ой! Ай! Ой!

      Баби, розділяючи цікавість Леди, гаряче обговорювали появу в їхньому городищі нової дівки та наперебій висловлювали свої припущення й здогади, намагаючись перевершити у вигадці одна одну та розпалюючи багаття цікавості до розмірів пожежі. Чоловіки поводилися стриманіше, але з не меншою цікавістю розглядали прибулу, час від часу тихо кидаючи один одному скупе слівце. Так новина, перетікаючи від одних до інших, дзюркотливим струмком бігла селищем, завдяки стриманості одних стаючи трохи тихішою, а через запальність інших рокочучи з новою силою.

      – Де таку русалку піймав, Чеславе? Чи не в сільце втрапила? – почулося з боку веселої ватаги хлопців.

      – Та ні, то вона Чеслава… – голосний молодечий регіт заглушив наступні двозначні припущення.

      Чеслав, бачачи всю ту метушню в городищі через їхню появу та тонучи в незмовкному гулі людської цікавості, намагався нічого того не помічати. Він ішов городищем, ведучи за собою Неждану, не озираючись і не відповідаючи на дражливі вигуки одноплемінників. Осторонь він помітив Зоряну, яка мовчки, спершу з подивом, а потім із неприхованою люттю й образою дивилася в їхній бік, після чого, різко розвернувшись, побігла геть.

      Біля хати їх зустріла Болеслава. Нишком глянувши на Неждану, вона тихо сказала Чеславові:

      – Батько чекає на тебе, синку. Гнівається. Не супереч йому, нехай охолоне, – і зашептала в спину хлопцеві замовляння про добро та прихильність духів і Великих-заступників.

      Чеслав завів Неждану в дім. Велимир, який до цього сидів на лаві за столом, повільно встав і підійшов до дівчини. Піднявши рукою її опущене додолу обличчя, він якийсь час мовчки роздивлявся Неждану. Потім відійшов і подивився на сина.

      – Бачив, люд як на гуляння висипав! Гарну ти забаву влаштував, синку.

      – У нашій глушині кожна нова людина в дивину. Що скажеш, батьку?

      Велимир начебто не почув сина, усе ще уважно придивляючись до Неждани.

      – Як звати тебе, дівко?

      – Нежданою мене кличуть… – за багато днів Чеслав нарешті почув її голос. Він був тихим, але не полохливим. – Я дочка Буревоя.

      – Що новина, то й новий клопіт, – вигукнув спересердя Велимир і, важко зітхнувши, додав: – Ох, і щастить тобі,