Чеслав. В темряві сонця. Валентин Тарасов
Читать онлайн книгу.
Ти з глузду з’їхала! – виглянув з-за куща Чеслав.
Зоряна, відламавши від куща гілочку, кинула в бік Чеслава.
– Подумала, а раптом і мене хто в лісі знайде. А хоча б і ти, Чеславе, – в її очах так і переливалося задерикувате сонячне світло. – Ти ж знайшов дівку приблудну… Випадково…
– Ну, знайшов… і що з того?
– От усім тепер і цікаво: а що з того далі буде?
Помовчавши, Чеслав жорстко запитав:
– Ти за цим сюди прийшла?
– А хоча б і так, – дівчина вже не сміялася, а очікувально дивилася на хлопця.
Чеслав мовчав. Ну, не пускати ж Зоряну у свої плани й думи?! А брехати Чеславові не хотілося. От він і не знав, що відповісти настирливій. Стояв і мовчав. Юнак навіть не відбивався від комарів, які накинулися на нього дружним роєм, радіючи такій неочікуваній нагоді.
– Не гоже дівчині… – непевно перервав своє мовчання Чеслав.
– Я сама знаю, що мені гоже, а що – ні… Та тобі теж знати б про себе… Чи не ти шепотів мені слова ніжні? Натяки робив, що я люба тобі, – зриваючись на крик, заговорила Зоряна. – Навіть пісні співати намагався. А тепер і очима в мій бік не поведеш.
– Не до розваг мені тепер… Не до ігрищ…
– І не до мене? Чого ж то? Чи думаєш, я не рівня тобі? Та мій батько твоєму годиться у громаді й серед Роду повагу має.
– Не про те ти говориш, Зоряно.
– Правий мій батько, коли казав, що від вашої крові та насіння нічого путнього не буде, – у її голосі було стільки образи й гіркоти!
– Навіщо ж ти тоді?.. – посміхнувся Чеслав.
– Тому, що нерозумна через тебе стала… – крикнула спересердя Зоряна і, повернувшись, побігла геть, щоб юнак не бачив її сліз.
Тільки коса замигтіла серед зелені дерев.
Зоряна сама розуміла, що не личить дівчині ганятися лісом за хлопцем, але нічого із собою вдіяти не могла. Вона кохала і, як кожна закохана, була нетерпляча. А очікувати, поки любий потрапить їй на очі, не мала сил. Тим паче, що з певного часу він до неї не дуже й прихилявся. Спіткнувшись об корч, вона впала на торішнє листя і, вже не стримуючись, заридала на всю силу свого розпачу. Яке ж воно безутішне, дівоче горе!
Чеслав якийсь час задумливо дивився услід Зоряні, але безжальні комарі нагадали йому про своє існування. Він почав щосили боронитися від кусючої напасті, використовуючи при цьому всю свою спритність. Шукати далі сліди Сокола не було жодного бажання. З-за кущів, хитро посміхаючись, вийшов Кудряш.
– Це Зоряна була?
– А то ти не бачив? – огризнувся Чеслав.
– Бачив. Я в кущах сидів. Думаю: не буду вам заважати, – щиро зізнався Кудряш.
– Заважати?! Ні, щоб виручити товариша, та він заховався.
– Оце нізащо! Ти зі своїми дівками сам розбирайся. У цій справі поміж пари краще не всуватися. А то вони потім помиряться, а мені чуприну обірвуть.
Нарешті цей довгоочікуваний