Чеслав. В темряві сонця. Валентин Тарасов
Читать онлайн книгу.
а в якомусь жахливому сні. Ще більшого страху вона зазнала, коли зрозуміла, що цей нелюд збирається взяти її. Вона готова була пручатися, опиратися проти цього чудовиська з останніх сил. Але в нього сили виявилося набагато більше. А в неї залишилися тільки злість, ненависть, розпач і сльози. Вона боялася зайвий раз глянути на свого викрадача, аби не привернути його увагу. І тільки переконавшись, що він не збирається брати її силою, дівчина змогла роздивитися, що він не такий огидний і страшний, як здався їй тієї першої миті. Ні, цей харциз виявився не відразний, а навіть зовсім навпаки… Але як же вона його ненавидить! Хоча… вже не так сильно, як спершу.
Раптом Неждана почула, як рипнули двері. У чорному отворі мигнула біла тінь. Там хтось був!.. Невже це її мучитель?..
Поряд легко підхопилася з ложа Голуба, наче й не вона щойно дивилася найсолодший сон, і, швидко, майже безшумно пробігши до дверей, зникла за ними.
«Вона не спала, а прикидалася!.. Але навіщо?..» – здивувалася своєму відкриттю Неждана.
Чеслав теж не спав. Події останніх днів одна за одною проходили перед ним. Коли він затівав викрадення Неждани, йому здавалося все таким ясним і простим. Добувати собі дружину таким чином було зовсім не новиною у їхньому племені. Ту обставину, що дівчина належала до ворожого роду, він не вважав великою перепоною. Вона всього лише жінка, а ворогувати з жінками Чеслав уважав нерозумним і недоцільним. Та й як він міг відчувати ворожість до цієї дикої кішки, коли його тягло до неї, як до заборонених ласощів. І нічого вдіяти із собою він не міг. А викравши в недругів таку красуню, хіба він не виявив їм свого презирства? Він поважав і шанував батька, як і належало синові, але погодитися з ним щодо Неждани не хотів, та й не міг. Дуже вже зачепила його ця чужинка. Та й сам батько вчив його з дитинства, що потрібно домагатися свого, а інакше який із нього буде чоловік?
У місячному світлі з’явилася чиясь тінь. Зашаруділо сіно, і поруч опинився Ратибор. Як видно, йому теж було не до сну.
– Ти де був? – запитав брата Чеслав.
– Тьху на тебе, злякав. Я думав, ти спиш.
– Домовик мій сон потяг. А ти?
– Сторожу ходив дивився, щоб не заснули, – вмощуючись зручніше, відповів Ратибор.
– Брешеш, мабуть, до дівок бігав.
– Зараз як дам у вухо, відразу повіриш.
– До Голуби…
– Не з твоїм розумом поради давати.
– Хочеш, я з нею більше не буду? Я ж бачу: люба вона тобі. Та й Голуба на тебе, як на сонечко, дивиться.
Ратибор сердито закрутився на сіні.
– Дарма. Батько своє слово сказав. Чув? Женить мене! Після Посвяти поїдемо по городищах дівок дивитися.
– А ти на своєму стій.
– Вистачить у родині одного дурнуватого. Думаєш, притяг із лісу дівку, то по-твоєму буде? Батько про Рід думає, про те, щоб союз кріпити із сусідами. Хто така Голуба? Дочка бранки. Або твоя любка? Чужинка! Пуття