Село не люди. Люко Дашвар
Читать онлайн книгу.
село і стали. Людка вкотре помацала заколки й зиркнула на подругу:
– Ти якась не така…
– Та думаю… Може, не до школи…
– А куди?
– До баби Килини.
– Стиць, моя радість! Я тебе чекала…
– Людка, мені треба.
– Якась ти не така…
– Мені треба…
Людка згадала, як цілісінький ранок наводила красу, щоби шокувати хлопців у школі. Невже дарма?! Через цю вперту Катьку ані Людчиних заколок, ані спіднички ніхто не побачить, бо йти до школи без подруги Людці зовсім не мріялося.
– Катрусю… Благаю. А потім я з тобою до Килини.
– Хай так.
Дівчата ступили у багнюку, що вела до Килимівки, години зо дві місили її, але до школи майже вчасно прийшли, ще й із ногами непотомленими. Звикли.
Килимівська школа нахабно займала один із найкращих будинків села, що зберігся ще з довоєнних часів. Казали, свого часу тут, на двох поверхах кам’яної будівлі, у всіх її дванадцяти кімнатах із пічним опаленням, розміщувалася сільська лікарня.
– А от і брехня! – не вірила Катерина. – Де ж стількох лікарів набрати? Онде тітка Віра, фельдшерка килимівська. Сидить у ФАПі, як музейний експонат. Одна на всі десять квадратних метрів. Хоч би хто зайшов.
– Якщо ти, Катерино, будеш так часто уроки прогулювати, то доведеться школу до приміщення ФАПу переводити, – відповідала на уроці історії вчителька Марія Іванівна, яку поза очі всі звали просто Марусею.
– Хіба я одна, – протестувала Катерина на Марусині закиди.
– То ж бо й воно, – відповідала Марія Іванівна на уроці математики. – У класі всього вісім голів, та й ті – відсутні.
– Ми з мамкою картоплю копали, – виправдовувалася Катерина.
– А після школи картопля не копається?.. – запитувала Марія Іванівна на уроці фізики. – Не можу ж я проводити уроки, коли у класі двоє чи троє учнів.
– Хіба я винна, що інші не ходять? – дивувалася Катерина.
– Учися за себе відповідати, – одказувала Марія Іванівна на уроці англійської. – Невже хочеш у Шанівці залишитися й коровам хвости крутити?
– Не хочу, – лякалася Катерина.
І може, саме після сперечань із Марусею якось запитала… Та не себе.
– Людка, ти ким будеш?
Людка до дорослого життя готувалася серйозно.
– Я буду королевою Шанівки, – відкрила таємницю. – Тільки… цить! Нікому.
– Королевою… Це як?
– У мене буде бізнес, як у Тамарки з кіоску. Красива я буду, як… квітка. Чоловіком у мене буде найкращий шанівський хлопець.
Катерина перебрала у голові всіх шанівських хлопців і розреготалася.
– Людка! Таж у Шанівці їх усього двоє: Сашка, дядька Романа син, і Серьога Тамарчин, матюган чортів.
– От! Бач! Є над чим думати.
– А ти вже й думала?
– Боже, та я ночами не сплю… Тільки про це! Мабуть, треба Сергія окручувати. Усе ж Тамарчин син. Кіоск мають… Буде мені фундамент.
– Ти…