Село не люди. Люко Дашвар
Читать онлайн книгу.
Руки за спиною, губу закусила.
– Ходи, не бійся, – гукнула баба. – Що там у тебе?
Катерина руку з-за спини:
– Це вам…
– Квіти? – баба посміхнулася, як сонця в хмари налила. – Господи всемогутній… Дитино, мені вже років сто ніхто квітів не дарував…
Катерина розгубилася, очима – по бабиному подвір’ї.
– Таж у вас квітів повно…
– Е, то інше.
– А невже вам більш як сто років?
– Може… Та ходи вже, не бійся. Їсти хочеш?
– Їсти?.. – дівка зовсім ні в сих ні в тих. – А я вам їсти принесла… Думала, може…
– То виймай, що принесла.
На дерев’яний стіл біля мазанки Катерина виклала десяток яєць, шматок сала і півлітровий слоїк сметани.
– Може, мало?
– Посидь. – Баба на палицю сперлася, на ноги немічні зіп’ялася, пошкандибала до мазанки. – А то й ні. Ходи сюди. Винось тарілки надвір.
Катерина до бабиної мазанки зайшла – аж подих дівці перехопило. Ікони на стінах, під іконами ладанки горять, між ними оберемки трав, і дух такий стоїть, що од щастя плакати хочеться.
– Отакої! Дівка стовбуром стала, – баба Килина Катерининого плеча торкнулася. – Спочатку поїж. Як за двох…
Краще б не казала. Де ті сльози взялися.
– Ой, бабцю Килино! Допоможіть… Допоможіть, бо вдавлюся.
– То ти мене знаєш?
– Вас усі знають. Хто кляне, хто боїться… Бабцю Килино… Хіба мені дитину зараз можна? Засміють…
Баба Килина посуворішала, тарілку з пиріжками Катерині в руки – тиць!
– От розкомандувалася! Сказано – спочатку поїж. Ходи, дитино. Сідай, зараз кручеників принесу.
І які ж то були крученики! Катерина один з’їла, другий, третього хтіла – рука не тягнеться… Соромно.
– Їж, Катрусю…
– І ви мене знаєте? – дівка третього крученика вхопила була, та після бабиних слів він у горлі й застряг.
– Іще вдавишся… – баба підсунула ближче тарілку з пиріжками, алюмінієвий бідончик із узваром.
Катерина їла, пила, й так їй затишно було у дивній оселі старої. А як їсти несила стало, зітхнула, на бабу очі підвела. А та ніби й чекала.
– От і добре. Пішли до хати. Хай нам святі пособляють.
Зайшли. Золоте світло, Катерині здавалося, не знадвору у вікна бризкає, а навпаки – з мазанки надвір. Сіла баба біля столу, свічку запалила, на Миколу Чудотворця перехрестилася, до Біблії поцілунком приклалася, та дівці:
– Сідай поруч. І мовчи. Не тре’ нічо’ казати. Знаю.
І голос Килинин тут, у мазанці, зовсім не такий, як надворі. Повторюється відлунням, наче не в тісній мазанці баба сидить, а стоїть посеред величезної печери.
Катерина не сіла – впала на лаву. На бабу дивиться – і страху нема, тільки передчуття дива дивного.
Килина очі заплющила, зашепотіла щось, однією рукою перебирає зілля на столі, другу під свічку підставила і віск на неї крапає, крапає. Аж – раз! Жбурнула Килина гарячий віск у зілля, шепотіти перестала, а очей не розплющує. Застигла, мов померла. Довго так сиділа. Аж доки віск не застиг у зіллі, наповнивши мазанку гіркім, як полин, духом.
– От і все, – баба