Село не люди. Люко Дашвар
Читать онлайн книгу.
згадала мамку з татком, Людку з червоними від помади губами, Сашка із Сергієм.
– Хто?! Хто мене зачекався?
– Сто сліпих і один видющий.
– Дякую вам, бабо Килино. Рудий! Чубчику! До зустрічі.
Катерина вже відійшла від мазанки, зупинилася, до баби обернулася.
– Бабо, а що як я сама – сліпа? Якщо не побачу видющого? Це ж так страшно, бабо…
– Та не страшно… Але й не просто.
– Ну, піду…
Катерина – ще крок. І знову – до баби з подивом.
– Бабо Килино… А казали ж – ви глуха…
Стара усміхнулася, приклала руку до вуха:
– Що-що?..
– Ох ви ж і хитрюща, бабо!
Розсміялася і побігла геть.
Баба Килина перехрестила дівча у спину, мовила:
– Як те сонце.
Катерина на поріг, мамка у сльози.
– І де тебе носило?! Усі діти як діти. До школи збігали і вже батькам на городі помагають, а ти…
– Мамо… Та кажи, я все зроблю.
– А вже пізно, любонько! Мамка твоя вже все поробила. І курям дала, і за свинями прибрала, і часник на зиму посадила, і борщу наварила, і твої штанці джинсові з вихилясиками попрала. Де ти була, доню?
Катерина насупилася. Мамка від несподіванки аж руками сплеснула.
– Отакої! Від мамки секрети завелися. А Людка казала, ти до бабки Килини ходила. І чого? Захворіла? Так у мамки анальгін є, доню, а не всякі шепотіння. Випила б таблетку, і все. Чи як?
– Та не дійшла я до Килини.
– І де ж…
– На кургані сиділа. Чо’сь так сумно було.
– А від нудьги завжди сумно, доню. Треба було додому мчатися. Ми б тобі ту нудьгу враз зняли.
– Та ти кажи, мамо. Я все зроблю.
– Дитино ти моя золота. Ну, зроби… Зроби, якщо так.
– Кажи.
– Намий помідорів відра зо три. Будемо сік давити.
Помідори чекали, поки їх помиють, на кущах у городі. Катерина підхопила відро, взялася рвати. А мамка з хати:
– То ти на кургані була?
– На кургані.
– І як там дядько Роман?
Катерина присіла за кущ і почервоніла – помідори й ті блідіші. Добре, тільки вони й бачили.
– Мамо, я на кургані була.
– Я й кажу. Дядько Роман біля кургану копу Залусківського стереже від бандюг.
– Нікого я там не бачила…
– Отакої!
Вийшла мамка з хати, вулицю Імені Леніна перейшла, біля Раїної та Романової огорожі стала.
– Раю! Рай! Чуєш?! Катерина моя на курган бігала, то Романа там не було. Чуєш?
Замість Раїси з дому вискочив Сашко. Мовчки – повз Дарину.
– І куди?.. – гукнула та.
– До копи, куди ж іще! – роздратовано крикнув Сашко.
– Оце діло! Гей, Сашко! Глянь, може, й мій Льонько там десь. А то… череда вернулася, а пастуха нема.
З хати визирнула Раїса.
– Та п’ють вони десь на пару!
Катерина з помідорами до півночі порпалася. Уже й татко, п’яний в димину, ввалився до хати, впав на підлогу посеред кімнати і, перш ніж захропти, вигукнув:
– Цить