Сповідь. Жан-Жак Руссо
Читать онлайн книгу.
що я ледве міг заробити собі на кілька обідів.
Та одного разу, проходячи рано-вранці по Контра-Нова, я побачив у вікні молоду крамарку з таким привітним і привабливим обличчям, що, незважаючи на свою несміливість з жінками, я без вагань увійшов і запропонував свій скромний талант до її послуг. Вона мене не прогнала, а посадовила і вислухала мою невигадливу історію, пожаліла, порадила не журитися і сказала, що добрі християни не залишать мене. Потім, пославши до сусіднього чеканника по інструменти, які, за моїми словами, мені були потрібні, вона пішла на кухню і сама принесла мені сніданок. Такий початок видався мені доброю ознакою, і продовження це підтвердило. Вона, мабуть, залишилася задоволена моєю роботою і ще більше – моїм просторікуванням, коли я розговорився, відчувши себе трохи впевненіше. Вона була така блискуча й гарно вбрана, що спершу я дуже ніяковів, незважаючи на її привітний вигляд. Але її гостинний прийом, доброта, співчутливий тон, м’які і ласкаві манери змусили мене незабаром почуватися невимушено. Я помітив свій успіх, і це допомогло мені досягти ще більшого успіху. Але хоч вона й була італійкою, до того ж гарною і трохи кокетливою, вона притому була така скромна, а я такий несміливий, що важко було сподіватися на швидку вдалу розв’язку. До того ж нам і не лишили часу довести до кінця нашу пригоду. Але це надає тим більшої краси спогадам про короткі миті, які я провів біля неї, і смію стверджувати, що пережив при зустрічах з нею найсолодші і найчистіші втіхи кохання.
Це була надзвичайно пікантна брюнетка, а природна доброта надавала зворушливого виразу її гарненькому жвавому личку. Звали її пані Базиль. Її чоловік, набагато старший за неї і досить ревнивий, на час своїх від’їздів залишав її під охороною прикажчика, надто похмурого, щоб здаватися привабливим. Цей прикажчик мав і власні наміри щодо неї, але виявляв їх, лише коли був не в доброму настрої. Мене він дуже не злюбив, хоча мені подобалося слухати його гру на флейті, на якій він грав досить добре. Цей новий Егіст бурчав щоразу, коли бачив, що я входжу до його пані. Він ставився до мене спогорда, а пані Базиль віддячувала йому тим самим. Здавалося навіть, що їй подобалося мучити його, пестячи мене в його присутності, і цей вид помсти, хоча й дуже мені подобався, сподобався б мені ще більше, коли б відбувався наодинці. Але до цього вона свою помсту не доводила чи принаймні видозмінювала її. Чи то я здавався їй надто юним, чи то вона не вміла зробити перший крок, чи то серйозно хотіла бути розважливою, але віч-на-віч зі мною вона поводилася стримано.
Це мене не відштовхувало, але бентежило, а чому – я не знав. Хоча я не відчував щодо неї тієї справжньої і ніжної поваги, яку почував до пані де Варенс, я більше ніяковів і не міг поводитися з нею так само вільно. Я розгублювався, тремтів, не наважувався поглянути на неї, не наважувався дихати поряд з нею, і при цьому більше, ніж смерті, боявся розлучитися з нею. Я жадібно пожирав очима все, що вдавалося розгледіти непомітно: квіти на платті, кінчик гарненької ніжки,