Сповідь. Жан-Жак Руссо
Читать онлайн книгу.
мої послуги панові Базилю, коли той повернеться. У його тоні, у всьому його вигляді було щось фальшиве, лихе, іронічне, що не викликало довір’я. Пані Базиль, не чекаючи моєї відповіді, сухо сказала йому, що я вдячний йому за його пропозицію; але вона сподівається, що доля, нарешті, винагородить мене по заслузі і що було б шкода з моїм розумом зробити з мене прикажчика.
Вона не раз говорила мені, що хоче познайомити мене з кимось, хто може бути мені корисний. Вона досить мудро розуміла, що час мене відіслати від неї. Наша розмова без слів відбулася в четвер. У неділю вона давала обід, за яким і відрекомендувала мене якомусь якобіту з приємним обличчям. Чернець поставився до мене дуже приязно, привітав мене з наверненням і висловив декілька зауважень про мою пригоду, з чого я зрозумів, що пані Базиль детально йому її розповіла. Потім, легенько поплескавши мене по щоці, він порадив мені зберігати розважливість, не занепадати духом і заглянути до нього, щоб поговорити у вільний час. З того, яка йому виявлялася повага, я зрозумів, що він був досить поважною особою, а з його батьківського тону з пані Базиль я здогадався, що він її сповідальник. Добре пам’ятаю і те, що до його пристойної фамільярності з духовною дочкою домішувалися і знаки поваги до неї, яка у той час справила на мене менше враження, ніж справляє тепер. Коли б я був тоді розумнішим, мене зворушила б думка про те, що я зумів збудити почуття молодої жінки, такої поважаної своїм духівником!
Стіл виявився недостатньо великий для всіх нас, і довелося накрити ще маленький столик, за яким я і мав приємність обідати разом з паном прикажчиком. Від цього я нічого не втратив, ні в розумінні уваги до себе, ні в розумінні насолоди їжею, бо на наш столик присилали багато страв, що призначалися, звичайно ж, не йому. Все йшло чудово: жінки були дуже веселі, чоловіки галантні, а пані Базиль – чарівно люб’язна з гостями. Посеред обіду ми почули, як біля дверей зупинився екіпаж, і увійшов пан Базиль.
Так і бачу, як він входить у своєму червоному сюртуку із золотими ґудзиками – колір, який я з того дня зненавидів. Пан Базиль був високим і красивим чоловіком, дуже показний із себе. Він увійшов із шумом, маючи вигляд людини, яка заскочила всіх зненацька, хоча за столом сиділи самі його друзі. Дружина кинулася йому на шию, взяла його за руки, всіляко пригорталася до нього, але він не відповідав на її пестощі. Він привітався до присутніх, йому подали прибор, він почав їсти. Щойно зайшла мова про його подорож, як він, метнувши погляд на маленький столик, суворо запитав, що це за хлопчисько там сидить. Пані Базиль з усією наївністю пояснила йому. Він запитав, чи живу я в його будинку. Йому відповіли, що ні. «Чому ж? – провадив він грубо. – Якщо вже він стовбичить тут удень, то міг би залишатися й на ніч». Чернець заговорив і, справедливо віддавши хвалу пані Базиль, кількома словами похвалив і мою поведінку, додавши, що пан Базиль мав би не засуджувати благочестиве милосердя своєї дружини, а поспішив узяти в ньому участь, оскільки ніщо в цій справі не переходить