Перлини української класики (збірник). Василь Стефаник
Читать онлайн книгу.
i коли, було, Микита, як озьме його за серце, стане батька прохати, щоб його оженив, то старий насупить брови, зирне на нього сторч та скаже: «Нехай лишень виясниться, бач, нахмарило. Який тепер сякий-такий син жениться? Бач, хлiб дорогий, по п’яти алтин мiшок, та й тiсно нам буде, як тобi жiнку озьмемо: тiльки i є, що хата з кiмнатою, та через сiни противна хата, та й годi; де менi вас мiстити з дiтворою, що вже знаю, що так i обсипле. Нехай лишень опiсля подумаємо». То, було, Микита почухається та з тим облизнем i пiде. Тепер же, як старий вмер, йому своя воля. Зараз узявши противну хату, перегородив, от йому є й свiтлиця, є й простор. Далi став дiвки ськати i сiв думати. Вже на яку-то вiн не думав? Перш би то так, що й де! Зараз на чернiгiвську протопопiвну закинув та й сам злякавсь вiд неровні: одної одежi на два воза не вбереш, а намиста, кажуть, мiрками батько вiдсипле; та таки й нiчого: там i богослови їли печенi гарбузи, так нашому братчику нiчого туди квапитись. От вiн i спустивсь нижче, перебирав-перебирав, думав-думав… далi як сплесне у долошки, як загомонить сам собi у хатi: «Отсе так! Отсе моя! Хлопче! Сiдлай мерщiй коня!» Чи зiбравсь, чи нi, мерщiй наш Уласович сiв на коня… i як затупотiв, так тiльки що оком його заздриш.
Куди ж то вiн так потяг прудко? Еге! Колись-то, десь-то на ярмарку бачив вiн хорунжiвну Олену, от що на Сухiй Балцi хутiр, прозивається Безверхий. Вiн, дивлячись тогдi, дуже дивувався, що дiвчина й молоденька, а купує борошна багацько; а як став розпитувати людей, так йому й розказали, що у неї нема нi батька, нi матерi, а тiльки самий брат; що вона хазяйка невсипуща, сама й около коров, сама й у полi при косарях i при женцях, а зимою у винницi сама догляда i се борошно окупує на винницю. Брат її, хорунженко, хоч парень i молодий, та не хоче женитись, а дума у ченцi, бо як був недуж, так обiщавсь: «Коли, – каже, – видужаю, то пiду у ченцi, вiддавши сестру замiж». От i видужав, i дожида доброго чоловiка, щоб йому i господарство, i сестру вiддати, i вже нi до чого йому дiла нема, усе тiльки книжки чита, а Олена за нього усюди по господарству поворочується.
От туди-то потяг наш пан сотник Забрьоха. Не взяв же його й чорт на вигадки! Чує кiшка, де сало лежить: одно те, що дiвка здорова, молода, оглядна, чорнобрива, повновида, а худоби-худоби – так батечки! Свiй хутiр, лiсок, винничка, млинок, вiтрячок, а скотини та овечок – так нiчого й казатиI І усе то їй достанеться. Затим-то так наш Уласович i поспiша, що й коневi не дасть здихнути, i сам, не обiдавши, тридцять семисотних верст, iще з гоном, не спочиваючи, переїхав, i як добiг до того Безверхого хутора й устав з коня бiля хорунженкової хати, так так i хитається, мов п’яний, а я ж кажу, що вiн i не обiдав нiгде.
Поздоровкавшись з паном хорунженком i посiдавши у хатi, от нашi i розговорились промеж себе i признались, що ще й батьки їх промеж себе дружили, то i їм треба не цуратись один одного. Далi хорунженко питав пана сотника, що куди його бог несе i зачим? Зараз наш Уласович i став брехати, бо старi люди кажуть: тiльки що ще задумаєш свататись, то й станеш зараз брехати, i що без брехнi