І, як терен посеред дерев,

      Непоказний на вроду,

      І не має він слави собі

      Ані з цвіту, ні з плоду, —

      Так і вибраний богом народ

      Між народами вбогий;

      Де пишнота і честь, там йому

      Зависокі пороги.

      Між премудрими він не мудрець,

      У війні не войовник,

      У батьківщині своїй він гість

      І всесвітній кочовник.

      Та поклав йому в душу свій скарб

      Серцевідець Єгова,

      Щоб він був мов світило у тьмі,

      Мов скарбник його слова.

      На безмежну мандрівку життя

      Дав йому запомогу,

      Заповіти й обіти свої,

      Наче хліб на дорогу.

      Але заздрий Єгова, наш бог,

      І грізний, і сердитий:

      Те, що він полюбив, най ніхто

      Не посміє любити!

      Тож на вибранця свого надів

      Плащ своєї любові,

      Недоступний, колючий, немов

      Колючки ті тернові.

      І зробив його острим, гризьким³⁰,

      Мов кропива-жеруха,

      Аби міг лише сам він вдихать

      Аромат його духа.

      І посольство йому дав страшне

      Під сімома печатьми,

      Щоб в далеку будущину ніс,

      Ненавиджений братьми.

      Горе тому нездарі послу,

      Що в ході задрімає

      Або, божу зневаживши річ,

      І печать розламає!

      Вийме інший посольство страшне

      Лінюхові з долоні,

      Побіжить, і осягне мету,

      І засяє в короні.

      Та щасливий посол, що свій лист

      Понесе скоро й вірно!

      Дасть вінець йому царський господь

      І прославить безмірно.

      О Ізраїлю, ти той посол

      І будущий цар світу!

      Чом не тямиш посольства свого

      І його заповіту?

      Твоє царство не з сеї землі,

      Не мирська твоя слава!

      Але горе, як звабить тебе

      Світовая забава.

      Замість статися сіллю землі,

      Станеш попелом підлим;

      Замість всім з’єднать ласку, ти сам

      Станеш ласки не гідним.

      Замість світ слобонити³¹ від мук,

      І роздору, і жаху,

      Будеш ти мов розчавлений черв,

      Що здихає на шляху».