Сорок літ проблукавши, Мойсей⁶

      По арабській пустині

      Наблизився з народом своїм

      О межу к Палестині.

      Тут ще піски й червоні, як ржа,

      Голі скелі Моава⁷,

      Та за ними синіє Йордан,

      І діброви, й мурава⁸.

      По моавських долинах марних

      Ось Ізраїль кочує:

      За ті голі верхи перейти

      Він охоти не чує.

      Під подертими шатрами спить

      Кочовисько ледаче,

      А воли та осли їх гризуть

      Осети⁹ та будяччє.

      Що чудовий обіцяний край,

      Що смарагди й сапфіри

      Вже ось-ось за горою блистять, —

      З них ніхто не йме віри.

      Сорок літ говорив їм пророк

      Так велично та гарно

      Про обіцяну ту вітчину,

      І все пусто та марно.

      Сорок літ сапфіровий Йордан

      І долина пречудна

      Їх манили й гонили, немов

      Фата-моргана¹⁰ злудна¹¹.

      І зневірився люд, і сказав:

      «Набрехали пророки!

      У пустині нам жить і вмирать!

      Чого ще ждать? І доки?»

      І покинули ждать, і бажать,

      І десь рваться в простори,

      Слать гінців і самим визирать

      Поза ржавії гори.

      День за днем по моавських ярах,

      Поки спека діймає,

      У дрантивих¹² наметах своїх

      Весь Ізраїль дрімає.

      Лиш жінки їх прядуть та печуть

      В грані м’ясо козяче,

      А воли та осли їх гризуть

      Осети та будяччє.

      Та дрібна дітвора по степу

      Дивні іграшки зводить:

      То воює, мурує міста,

      То городи городить.

      І не раз напівсонні батьки

      Головами хитають.

      «Де набрались вони тих забав? —

      Самі в себе питають. —

      Адже в нас не видали того,

      Не чували в пустині!

      Чи пророцькі слова перейшли

      В кров і душу дитині?»

      Лиш один з-поміж сеї юрби

      У